Том 1    
Розділ 2. Дівчина, яку винесло на мій берег


Вам нужно авторизоваться, чтобы писать комментарии
oni_chann
4 мес.
перевод умер?
jung
17 д.
Живее всех живых))

Розділ 2. Дівчина, яку винесло на мій берег

Дівчина збентежено озиралася навкруги.

— Ем… Я…

— Не крутися сильно, — посміхнувся я, щоб заспокоїти її. — Краще відпочинь.

Я підійшов до каміну і знову розпалив вогонь.

— Що зі мною сталося? Де я?

Я повернувся до дівчини, розмірковуючи, як багато мені слід їй розповісти. Не знаю, як мені вчинити, але треба зробити вигляд, що я контролюю ситуацію.

— Це острів Санк Тьєра… Ніхто не знає про нього, тому це неофіційна назва. Мій батько знайшов і назвав його. Не хотілося б, щоб про це місце хтось дізнався. Ми знаходимося біля Вессела, звідки я щойно прибув. А найближче звідси місце — це острів Дівел.

— Санк Тьєра… — тихо повторила дівчина.

— У мене теж є кілька запитань. Хто ти?

Коли вогнище вже гарно розгорілося, я відкрив кран, що брав воду з колодязя, наповнив чайник і поставив його на багаття.

— Вчора вночі тебе викинуло на берег. Я вже казав, що Дайвел — найближче звідси місце. Але навіть від нього сюди самотужки не припливеш. Тож, як тебе сюди занесло?

Я розумів, що тиснути на дівчину — неправильно, тож намагався розпитувати її якомога м’якіше.

Мені потрібно принаймні мати уявлення, куди її повертати, якщо таке місце взагалі існує. Перед тим, як супроводжувати її додому, я маю знати, з чим зв’язався.

До того ж мені просто цікаво. Кому б не було?

Проте дівчина лише мовчки дивилася в підлогу, не наважуючись зустрітися зі мною поглядом. Скоріше за все, відповіді від неї годі чекати.

— Пробачте… — згодом промовила вона.

— Нічого страшного, — якомога бадьоріше відповів я. — Не варто вибачатися. Я ж просто незнайомець. — Все ж, моє попереднє запитання прозвучало занадто грубо.

— Дякую… За порятунок, — тихо сказала вона і поклонилася.

— Як почуваєшся? Я заварю тобі чаю коли вода закипить.

— Добре… Але… — Дівчина сіла на ліжко, міцно тримаючись за простирадло, що було обвите навколо неї, та стала озиратися навкруги, поки не знайшла свій одяг. Він звисав над каміном.

Я одразу ж згадав вчорашні події.

— В-вибач! Ти промокла до нитки і дуже змерзла, тож довелося тебе роздягнути. Я лиш зняв деякий одяг, клянуся!

Її щічки вкрилися рум’янцем.

— Все добре. Дякую, — кинула вона і посміхнулася.

Я відвів погляд та хутко передав дівчині її одяг.

— Ем-м… Можеш ненадовго відвернутися?

— З-звісно, — відповів я і втупився у протилежну стіну.

— Вибач, — знову ледве чутно прошепотіла дівчина і почала перевдягатися.

Я міцно заплющив очі. З огляду на те, що сталося вчора, мені не хотілося ускладнювати ситуацію.

— Я закінчила.

Я неспішно повернувся. Вона притисла руки до грудей, немов боязкий кролик, і ввічливо стояла навпроти.

Я витягнув стілець та запросив її сісти за круглий стіл. Дівчина з невимовною елегантністю підійшла до столу і сіла немов особа королівської крові.

Коли вода закипіла, я витягнув банку з чорним чаєм та кинув кілька листків у чайник.

— Який чудовий аромат… — зненацька заговорила дівчина. — Не варто витрачати такий дорогий чай на мене…

— Не хвилюйся. Мені самому захотілося його спробувати.

Не очікував, що вона зможе по запаху розпізнати якість чаю. Дійсно, я виклав за нього кругленьку суму в одному спеціалізованому вессельському магазині.

Я кинув чайне листя у чайник і розмішав його. Потім взяв увесь чайний набір і повернувся до столу. Як не дивно, мені більше подобається саме розмішувати чай, а не пити його.

—Ще раз дякую вам за порятунок, — сказала вона після того, як я сів. — Чим я можу вам віддячити?

— Не хвилюйся, — похитав головою я.

— У-угу... Я, — майже дівчина непомітно запнулася. — Мене звати Стелла.

— Приємно познайомитися! Я Сіель Міґрато́.

Вона не сказала мені свого прізвища, але я і не проти. Наявність чи відсутність прізвища — питання делікатне, тож не варто його піднімати.

— Це трохи несподівано, але у мене до вас є запитання, Сіеле...

— Сподіваюся, що зможу тобі відповісти. Запитуй.

— Який зараз місяць і день? — серйозно запитала Стелла.

— Ем-м... — Я не відразу зрозумів, що мені відповісти. — Ти маєш на увазі дату?

— Так, — все ще серйозно відказала вона.

— Яким календарем ти користуєшся? Можу сказати дату за вессельським.

— Будьте ласкаві.

— Що ж, сьогодні третє виноградня.

Я розчув, як вона шепоче собі під носа щось про вчасне прибуття, але в цю мить чай заварився, тож я потягнувся за чайником і наповнив її чашку.

— Пригощайся, — припросив я Стеллу і налив собі чаю.

Його свіжий аромат нагадав мені ранкове небо.

— Гей, ви казали, що ми зараз на острові, — раптом заговорила вона. — Санк Тьєра, вірно?

Я кивнув.

— Як ви сюди дісталися? Не схоже, що сюди дуже легко потрапити. Ви ж самі про це казали, чи не так?

— На відміну від тебе, мене не викинуло на берег. Я прилетів сюди літаком.

— Чайкою?

«Чайка» — це такий летючий човен, що використовують для подорожей між країнами та до їх островів. У літаків Ластівок малі двигуни (мало де можна знайти великий вічний двигун), але «Чайки» значно більші. Їх комплектують двома, трьома або навіть чотирма бензиновими двигунами. І хоч рухатися дуже швидко вони не здатні, але подорожують на довгі відстані і перевозять важкі вантажі без особливих проблем. Саме тому країни використовують «Чайки» — прибуток виправдовує операційні витрати.

Проте тут і криється їх головний недолік. Через свої габарити та нікудишню маневреність «Чайки» безпорадні у повітряному бою. Знаючи про це, країни використовують рейдерські підрозділи для пошуку і перехоплення безпорадних «Чайок».

Їх далекохідність теж спричиняє незручності. Малогабаритні літаки з бензиновими двигунами часто не здатні супроводжувати Чайки на протязі усієї довгої подорожі, тож якщо їх помітили корсари — грі кінець.

Тому країни все ще надають перевагу Ластівкам для відправлення важливих посилок.

— Ні, не на «Чайці». Вони б не стали летіти на такий острів. Я прибув сюди власним літаком.

— У вас є власний літак?!

Я стримано усміхнувся. Власні літаки можуть бути лише у непристойно багатих вельмож і Ластівок, як я. Напевно, я не схожий ні на тих, ні на інших.

— Він там, прямо у затоці. Хочеш поглянути?

Стелла негайно кивнула:

— З превеликим задоволенням!

Я встав з-за столу і покрокував до входу, заохочуючи Стеллу йти за мною. Відкривши вікно, я ледве не осліп від яскравого світла, але очі згодом звикли і пристосувалися.

— Ого, як красиво… — прошепотіла Стелла.

На порозі нас одразу ж прийняв в свої обійми залитий сонцем дрімучий праліс. Над нами повисло чисте лазурове небо, а попереду розкинувся піщаний пляж, на який крихітними, ледве чутними хвилями набігав океан. В нічну добу все було викрашено в глибокий синій, а зараз пісок на сонці виблискував білим, ніби цукор.

Стелла побачила «Поляріс», що стояв на пірсі, і побігла до нього. Я попрямував за нею.

— Такий білий… Ніби сніг.

— Ти раніше бачила сніг, Стелла? — запитав я.

— Ні, лише на малюнках… Але я впевнена, що він такий же гарний в реальності, як цей колір.

— Зате він брудниться буквально від повітря… Ти собі не уявляєш, як важко за ним доглядати.

Стела засміялася.

— У ньому встановлено вічний двигун?

— Так… Як ти дізналася?

— Я обожнюю літаки! — бадьоро відповіла Стелла. — Отже він може літати будь-куди без палива, так?

Я кивнув.

— Ми не знаємо, як вони працюють — конструкція занадто складна, щоб їх можна було розібрати і дослідити. Ніхто і гадки не має… Як вони взагалі можуть літати вічно? Але вони можуть. Цей, принаймні, вже хтозна скільки літає.

— Небо таке просторе і привітне. Ви можете летіти куди завгодно… — зачаровано промовила Стелла. Очевидно, вона захоплюється небом.

Правда, я не такий.

— Гей, — вигукнула дівчина. — Сіеле, а ви часом не Ластівка?

Я кивнув і Стелла негайно задала ще одне запитання.а

— Тоді… Цей літак зветься «Поляріс», так?

Що? Приголомшений, я не знав, що й казати.

— Я так і знала. — Стелла немов прочитала все на моэму лиці. — Ви — Білокрилий Міґрато́.

От воно що. Напевно, вона чула про мого батька.

— Так, але я не той Білокрилий, який відомий тобі. То був мій батько, Акаша Міґрато́.

— Ваш батько?

Я лиш мляво усміхнувся. У неї однозначно ще купа запитань.

— В такому випадку, Сіеле, у вас збереглася карта потоків вашого батька?

— Так. Він передав карту мені.

Стелла розгублено опустила погляд в ноги і завмерла, розмірковуючи над наступним запитанням.

— У вас є карта потоків Батό? — нарешті спромоглася запитати вона.

Батό приблизно такого ж розміру, як і Вессел, і наші шляхи інколи перетинаються. Якщо моя пам’ять мене не підводить, зараз Бато́ знаходиться недалеко від Вессела.

Я добряче замислився, перш ніж відповісти.

— Так… І що з того?

— У мене є до вас прохання, — проголосила Стелла і так пронизливо подивилася, що я аж спину випрямив. — Як вважаєте, зможете доставити мене туди?

— На Бато́? — перепитав я, хоч чудово розумів, про що йдеться.

Стелла кивнула. Судячи з серйозного вигляду на обличчі, справа у неї термінова.

Я добре обміркував варіанти: цю дівчину вчора вночі викинула на берег, і я гадки не маю, хто вона і що з нею сталося. Очевидний і найбільш логічний вихід — не водити компанію з цією особою.

— Якщо хочеш, щоб я тобі допоміг, розповідай, чому тебе викинуло на берег.

Стелла вибачливо поклонилася.

— Я не можу вам сказати, — відказала вона.

Я нервово ковтнув.

— Тоді навіщо тобі туди летіти?

— Цього я теж сказати не можу. Вибачте…

На мить у повітрі повисла тиша, чувся лиш подих вітру та хвилювання моря. Я уяви не мав, що відповісти на всю цю секретність, не витримав, і тяжко зітхнув.

— Тож ти прохаєш мене просто так, не знаючи нічого, відвезти тебе у Батό?

— Саме так.

— Вибач, — похитав головою я. — Я не стану цього робити. Хочеш на Дайвел або навіть у Вессел — відвезу без питань. Але ні в яке інше місце ми не полетимо, принаймні, якщо ти нічого мені не розповіси.

— Благаю! Я знаю, що прошу забагато, але мені вкрай необхідно дістатися до Бато́! — кланяючись, відчайдушно прохала Стелла. Цим вона створила некомфортне для нас обох напруження.

Мої інстинкти кричали мені триматись осторонь цієї небезпечної особи.

— Бодай і так…

— В такому випадку д-доставте мене! — перебила вона.

Її вигук збив мене з пантелику. Що вона має на увазі?

— Я чула, що Ластівки ніколи не задають питань про клієнта або вміст посилки.

Он як. Вирішила пограти у дорослий футбол з професіоналом? Ну що ж: стадіон так стадіон.

— Я казав, що готовий задарма відвезти тебе на Дайвел або у Вессел. Але якщо тобі знадобилися послуги Ластівки, це вже геть інша історія. Тобі доведеться заплатити мені достатню суму, вірогідно, більшу, ніж ти очікуєш.

— Ви приймете моє замовлення, якщо у мене є чим заплатити?

Я кивнув. Люди можуть подорожувати лише літаками, тому ціна на такі послуги захмарна. Не дивно, якщо тверда сума [✱]Термін використовується у вантажних перевезеннях. Сіель використовує його, бо не звик перевозити людей. складе десять мільйонів ґоутів. Не знаю, яку ціну уявляє собі Стелла, але точно не так багато.

Я планую відхилити її пропозицію і відвезти її на Дайвел або у Вессел, щоб уникнути вірогідних проблем… Принаймні, так мені здається. Усі мої плани порушились рівно тоді, коли я знайшов її закоцюбле тільце на березі.

Стелла зняла з шиї срібний ланцюжок і протягнула його мені.

— Цього достатньо? — запитала вона.

— Що це? — Я здивовано витріщив очі на великий блакитний камінь у кулоні. — Тут приблизно сто карат… Шестикутний візерунок… Це що, справжній зірчастий сапфір?

Стелла кивнула. Це страшенно дорогоцінний самоцвіт. Навіть за найскромнішими оцінками він вартий щонайменше трьохсот мільйонів ґоутів.

— Я віддам вам його, якщо відвезете мене на Бато́.

Очам своїм не вірю. Навряд чи мені вдасться ще колись так заробити. Та раз вона готова віддати мені кулон у рахунок боргу, щось тут нечисто.

— Отже, не хочеш казати, хто ти така?.. — згодом запитав я.

Вона вибачилась і ще раз зітхнула.

— Для чого тобі їхати в таку далечінь?

Стелла насупилася. Очевидно, вона дуже хоче зняти цей тягар зі своїх плеч, але не може.

— Більше нічого не буду про це запитувати, — продовжив я. — Але подумай от про що: якщо продаси цей сапфір, то можеш зробити що завгодно і де завгодно. Ти зможеш подорожувати світом і провести все життя там, де тобі подобається. Навіщо? Подорож на Бато́ не варта і крихти цього скарбу. Це неправильно.

Я справді не збирався допитувати чи осуджувати мотиви Стелли просто так, але що на світі могло змусити її зайти так далеко?

Звісно, я навряд чи щось довідаюсь у найближчому майбутньому, але цікавість, що так рідко просинається у мені, шкребе зсередини, немов голодна кішка.

— Не в грошах справа, — з невимовним переконанням в очах промовила дівчина. — Ще раз прошу вибачення, що не можу вам нічого розповісти. Я дістануся до Бато, чого б це мені не коштувало.

Як Ластівка, я не бачу жодного приводу їй відмовляти…

— Добре, — зітхнувши, промовив я. — Іменем Гільдії Ластівок Вессела я приймаю твій запит. Виконувачем замовлення виступлю я, Сіель Міґрато́, і «Поляріс».

— Вельми вам дякую!

Проте навіть її невинна безтурботна посмішка не змогло мене заспокоїти. Триста мільйонів за простий переліт у Бато́ — звучить занадто солодко, щоб бути правдою.

Якщо мне не надурять, то цих грошей мені до кінця життя вистачить. Але внутрішній голос підказує, що все піде не за планом.

Я глибоко вдихнув, щоб здихатися надокучливих думок.

— Отож, коли вирушаємо? — запитав я.

— Я поспішаю, тож давайте не баритися і вирушати якомога скоріше.

— А я тільки зібрався перепочити…

— Вибачте за незручності.

— Не варто. Я погодився на твоє замовлення, і тепер ти — мій клієнт. — Я підійшов до шафи і почав копатися в одязі. — Вони мають бути тут…

Далеко вона у своїй сукні не залетить, тож потрібно знайти їй підходяще вбрання на зміну.

— Чудово! Підшукав.

Я витяг кипу коричневого одягу, полишену батьком, та закрив шафу. Розвернувши один із елементів приклав його до Стелли. Розмір їй не підійшов, але з цим нічого не поробиш.

— Це все трохи завелике, але краще переодягнутися. Ти не зможеш нормально летіти у своєму одязі.

— Згода.

— Я зачекаю на вулиці. Виходь, як закінчиш, — сказав я.

На вулиці стояв невеликий столик. Там я розклав карту потоків та інші інструменти, щоб швидко прокласти маршрут. Іншими словами, мені потрібно вирахувати координати Бато́, та його курс, щоб якомога швидше туди долетіти. Зараз Бато́ дрейфує на відстані трьох тисяч кілометрів звідси, тож дорога туди, враховуючи нічну зупинку, займе дні зо два. Однак, враховуючи швидкість дрейфу двісті кілометрів на день у південному напрямку, ми доберемося навіть швидше.

А втім, летіти до об’єкту, що рухається на зустріч, дуже небезпечно. У льотчика немає права на помилку, оскільки наймізерніше відхилення від курсу може виявитися фатальним. Я планую пролетіти півтори тисячі кілометрів у перший день, переночувати, а на другий день уважно шукати Бато́. Доведеться летіти дуже повільно, щоб у разі помилки можна було повернутися. Що до їжі та води: їх вистачить на п’ять днів на двох.

Стелла вийшла з будинку та застала мене у роздумах коло столу.

— Я-як воно? — покрутилася вона, щоб я зміг її роздивитися.

Одяг виявився настільки великим, що їй довелося підкотити усе від рукавів до холош. Проте, з коміром це допомогло найменше.

— Точно завелике… — відповів я.

— Нічого. Принаймні, я можу рухатися.

Хоча, вбрання їй на диво личило.

Я почав завантажувати їжу та припаси у «Поляріс». Швидкопсувні продукти, такі як овочі, ми з’їмо сьогодні по обіді, а водяний бак доведеться наповнити до самих краєчків. На щастя, хоч про паливо та вагу вантажу турбуватися не треба — двигун у мене особливий, тож вантаж що хочеш і скільки хочеш. До того ж я за необхідності можу скинути деякі речі якщо вкрай знадобиться полегшити літак.

— Навантажуєш, немов в останню путь…

— Ластівки здатні летіти цілий тиждень без поповнення припасів, то ж це вкрай необхідно. — Я вже скільки таких завантажень зробив, що здатен упакувати літак, що й комар носа не підточить. — Агов, доведеться тяжко, якщо не звикла довго сидіти… — суворо попередив я Стеллу, поки та перевіряла мій вантаж.

— Не переймайся! Я зможу! — впевнено відповіла Стелла.

Однак, мене це не переконало. Сподіваюсь, вона принаймні не почне стогнати і жалітися у повітрі…

— Подорож триватиме два дні, — повідомив я. — Тож нам доведеться провести ніч разом на борту «Поляріса».

Я і не замислювався про це, поки не промовив вголос. Одному океану відомо, чому я раніше до цього не допетрав. Від думки про те, що ми проведемо наступні кілька ночей разом, моє лице залилось багрянцем, Стелла теж трохи знітилася.

— А-але! — продовжив я після ніякової мовчанки. — Не варто перейматися. Я й пальцем тебе не торкнуся!

Стелла засміялася і схвально махнула рукою. Нервуватися і викрикувати щось подібне зовсім не в моєму стилі. Я швидко вгамувався і кивнув.

Навантаживши кабіну, я почав техогляд. Моєму батьку регулярно проводили техогляд в рахунок подяки за стару послугу. Ця подяка передалася у спадок мені. Тепер техоглядом «Поляріса» займається одна дівчина. Вона не була механіком мого батька, а, як і я, перейняла професію від батька.

Однак, без неї техогляд довелося проводити самому. Вічний двигун сам по собі майже не ламається. Навіть якщо його прострелити купою гарматних ядер, підпалити, а потім втопити, той продовжить працювати.

Тому за нього я ніколи не хвилююся.

Зовні «Поляріс» виглядав пристойно, навіть після мого бою у Неві і не вимагав додаткової уваги. Батько з механіками добряче турбувалися про літак, тож йому такі інциденти як цвяхові довбня.

А от до перевірки приладів, спідометра, альтиметра, аеродинамічних ваг, показника повороту та ковзання, варіометра, тахометра та калькуляторів моїх карт довелося підійти особливо уважно. Якщо їх невірно налаштувати, то мої розрахунки у найгіршому випадку приведуть мене на дно океану.

На щастя, нічого коригувати не довелося.

Я відкрив дверцята у носі «Поляріса», щоб перевірити останній важливий елемент.

— Що то? — з-за спини запитала Стелла.

— Мотор-гармата.

Ніколи не знаєш, що станеться у небі. Особливо зараз. Це знову змусило мене замислитись про те, як Стелла опинилася тут. Напевно, її літак розбився поблизу, і хоч тут і немає течій, здатних рухати цілу плавучу країну, хвилі запросто могли б принести на острів.

Диво, що вона вижила. Але питань залишається багато. Наприклад, літак розбився через проблеми з двигуном, чи його збили?

Хоч я і за мирне вирішення конфліктів, та, якщо притиснуть до стіни, натисну на гачок без зволікань. Мій літак обладнано двома двадцятиміліметровими протиповітряними кулеметами, а ще до заднього сидіння у мене приєднано автоматичну гармату п’ятдесятого калібру.

— Гей, у мене запитання, — повернувся я до неї.

— Слухаю.

— Ти коли-небудь стріляла з вогнепальної зброї?

— Ні…

— Ага, так і думав.

Не впевнений, чи працює хвостова гармата, бо я її майже не використовую. Краще провести кіль тестових стрільбищ, щоб переконатися.

Я пересів на заднє сидіння, націлив гармату в океан та вистрілив.

Пролунало оглушливе «тат-тат-тат» і пусті гільзи посипалися у воду. Віддача виявилася сильнішою, ніж я очікував, та, здається, все працювало нормально. Я рукою покликав Стеллу.

— Спробуй вистрілити кілька черг, — попрохав я.

— Я?

— Ти ще когось тут бачиш?

Стелла нещасно похитала головою:

— Н-не можу! Я ніколи і пальцем такого не торкалася…

— Не будеш стріляти — нам кінець… — відповів я і знову увімкнув запобіжник. Розуміючи, що дівчина не наважується, я продовжив наполягати. — Небо небезпечне. Якщо нас атакують, від тебе залежатиме, виживемо ми чи ні. Я маю керувати літаком, тож тобі доведеться стріляти з цього кулемета, — з удаваним нахабством промовив я. — Кажи зараз, якщо досі впевнена, що не можеш.

Стелла ще раз мовчки глянула на мене і на гармату, і за декілька секунд нарешті відповіла:

— Я згодна, — тихо але впевнено промовила вона.

Я кивнув і звільнив сидіння.

— Вперед.

Стелла незграбно залізла в кабіну та спробувала сісти.

— Ого, а тут тісно, — здивувалася вона.

— Ти невеличка, та й сидітимеш там цілий день, тож звикнеш.

— П-постараюся.

Заднє та переднє сидіння торкалися спинками та дивилися у протилежні боки.

— Тут ті ж прилади, що і у пілота, — помітила Стелла.

— Взагалі тут мав би сидіти навігатор, що проводить усі розрахунки, але я звик літати один, тому усе роблю самотужки. Не звертай увагу на цей непотріб, поки зосередься на стрільбі.

— Е-е-е… То, з чого мені почати?

— Все не так складно, як здається. Бачиш важіль біля спускового гачка? Поверни його.

Стелла зняла важіль з горизонтального положення.

— Так?

— Тепер тягни до себе.

— З-зрозуміла! — відповіла Стелла і ривком потягнула важіль. Пролунав стукіт і запобіжник було знято.

— Тепер можеш стріляти. Залишилося тільки прицілитися та натиснути на гачок. Повторюй за мною.

Здавалося, Стелла — найбільш непідходяща людина на роль стрільця. Я вирішив не казати їй про віддачу, до якої вона, очевидно не приготувалася.

— Ну що ж, від гвинта-та-та-та-та-та-та-та!

Стеллу захитало, немов від землетрусу. Дуло гармати затрясло не менше. Так вона і в слона з двох кроків не поцілить.

Стелла не протрималася і кількох секунд, відпустила гачок і гулькнула назад на сидіння.

— Ну що, як тобі? — запитав я.

— У мене… немає слів, — переможено вимовила дівчина.

Я засміявся. Добре, що вона не може ні у що поцілити. Принаймні, нікого не вб’є. Важливо не влучити, а налякати.

Тепер, коли вона хоч трохи розібралася з гарматою, настав час вирушати.

— Спершу перекусимо. Швидкопсувні продукти нам ні до чого.

※ ※ ※

На столі стояли одні лиш салати, бо більшість із швидкопсувних продуктів були овочами. Я лиш скинув їх у спільну миску, сприснув особливим бальзамічним оцтом з Модіни, оливковою олією та медовою гірчицею. Із залишків овочів, м’яса та житнього хлібу зробив кілька бутербродів. Цього і на вечерю вистачить.

Тим часом Стелла спостерігала за мною.

— Гей, Сіеле, а ти вправний кухар, — промовила вона з ноткою захоплення.

— Вмієш готувати? — запитав я.

— Н-не дуже… — відповіла дівчина і нервово засміялася.

Я перекинув ніж ручкою до неї і сказав.

— То спробуй.

— Е-е, добре… тільки недовго! — вигукнула вона і обома руками схопилася за ніж. — А-ага, ось так?

— Вірно… Зажди, не поспішай.

Я відступив назад, бо вона тримала ніж підозріло міцно і максимально ненадійно. З боку складалося враження, що вона от-от стрибне і простромить мені черево.

— В-вибач… Я і ножем ніколи не користувалася… — тихо промовила вона.

— Справді?

Стелла кивнула. Не дивно, що вона досі не усвідомила, що направила ніж на мене.

— Що ж, для початку не направляй його на мене.

— Що? — перепитала вона. — Ох, точно! Це ж небезпечно.

— На себе теж не направляй…

— В-вибач!

Стелла відчайдушно змахнула ножем від себе, але то лише додало проблем.

— Махати ним теж не потрібно…

— Вибач знову!

Ця трагікомедія тривала ще п’ять хвилин.

— Що ж, кожному своє, — врешті здався я.

— Т-так. Вибач…

Вона дивилася на мене так жалібно, що мені здалось немов я скоїв щось не те.

— Як ти навчився так добре готувати?

— Я би не назвав себе вправним кухарем. Напевно, практикувався змалечку.

— Як рано?

— Як тільки родився на світ білий.

— Що?! Прямо з утроби?

— Ні, жартую…

Хоча, як кажуть, у кожному жарті є доля правди.

— Я дійсно не пам’ятаю, коли почав готувати, — продовжив я.

— Твої батьки ніколи не готували?

— Батько рідко бував удома, бо працював Ластівкою, а мама… Словом, я був вимушений робити все самотужки. А зараз, коли і батька не стало, у мене немає вибору.

Хоч я промовив це спокійним тоном, у Стелли защемило у серці.

— Хіба тобі не самотньо? — запитала вона.

— Самотньо?

Я замислився над її запитанням. Я не надто емоційний і виразний щоб вигадати зрозумілу відповідь. Стелла стурбовано дивилася на мене. Напевно, їй здалося, що я тяжко переживав втрату близьких, хоча це не зовсім так.

Я засміявся.

— Якщо я і почувався самотньо, то було це дуже, дуже давно.

— Можеш сісти нормально?

— Д-добре!

— Не нервуйся. Сядь зручно і думай про тістечка. Робити тобі все одно нічого… поки що, — промовив я, зирнувши на кулемет. — З цією крихіткою ти ще попрацюєш.

— Я постараюся…

— У тебе все вийде. Хіба минулого разу ти не добре вистрілила?

Я усміхнувся. Вона ж усе ще мій клієнт.

— Тобі необов’язково щоразу цілити, — запевнив я. — Навіть не намагайся. Коли я скомандую, тисни на гачок. Сама не стріляй. Небезпечно.

— Зрозуміла.

— Гаразд. Готова до дводенної подорожі?

— Готова, — кивнула Стелла.

Двигун за цей час вже встиг розігрітися. Настав час рушати.

— Зробімо це, — підбадьорив я і востаннє перевірив усі прилади. Штурвал та поворотне стерно, здається, також в порядку. Двигун підозрілих звуків не видає.

— Перевірка зв’язку, перевірка зв’язку, мене чути? — запитав у мікрофон я.

— Це мій мікрофон? Так, чути добре, — відповіла Стелла.

«Поляріс» в ідеальній формі. Я натягнув шолом до вух, щоб чути навкруги, коли відкрию віконце у лобовому склі..

— До польоту готовий, — промовив я і почав повільно штовхати ВКД [✱]Важіль керування двигуном, додаючи обертів.

Літак з вічним двигуном важче підняти у повітря. Якщо бензиновий двигун набирає потужність із затримкою, то той, що у моєму літаку, набагато чутливіший. Різкий рух вперед, і літак чкурне на повній швидкості, необережний рух назад — і застигне на місці. Тому права на помилку у мене немає. Недосвідчений пілот втратить керування, якщо штовхатиме важіль зашвидко, і зірве двигун, якщо потягне важіль заповільно.

Навіть такому досвідченому мені доводиться звертати на це увагу, при злеті чи посадці на воду.

«Поляріс» неспішно ковзав по воді, поки я обережно керував ВКД та педалями поворотного стерна.

Через деякий час я вийшов із бухти, і відчуваючи, що «Поляріс» розганяється, сильніше втиснув ВКД. На такій швидкості відблиски на воді здавалися падаючими зірками, що загорялися і швидко згасали, змінюючи одна одну.

Згодом «Поляріс» набрав достатньо підйомної сили для злету і відірвався від води. Я відчув, як небо вітає мене, і повернув за вітром. Це не літак ширяє у повітрі, а я, нарешті повернувся додому.

Небо одзивається до мене.

Коли «Поляріс» набрав висоту, головне поплавкове шасі підтягнулося до фюзеляжу, а допоміжні склалися у крила.

— Все добре? — озвався я до Стели. Злетіли ми достатньо різко, тому відчули перевантаження.

— Т-так! — відповіла вона. — Дивовижно… Я гадки не мала, що небо таке безкрає! З вікна будинку усе виглядає зовсім по-іншому.

Принаймні на вигляд з нею все гаразд. Її захоплення і цікавість нагадали, як батько вперше дворічного мене взяв мене політати. Я анічогісінько не пам’ятаю, окрім темно-рудого градієнту вечірнього неба, що захопило все моє поле зору. Ніколи не забуду тієї картини.

Тоді я сидів на маминих колінах, хоча зараз вже не пригадаю її лиця, як би сильно не старався. Та й взагалі це єдиний мій спогад про неї.

Піднявшись до трьох кілометрів я відпустив ВКД і вирівняв літак. Мій план — подолати щонайменше сімсот кілометрів на північний захід і дістатися острова Дайвел, а звідти летіти на захід ще сімсот кілометрів і вийти на розрахунковий курс Бато́.

— Цікаво, як далеко простирається океан?

— Гадки не маю. Нікому ще не спадало на думку це перевірити.

— Він взагалі десь закінчується? — з дитячою наївністю запитала Стела, та її слова вдарили мені в саме серце.

— Лише д̜̜у́рні стануть шукати край світу, — прошепотів я.

Ду́рні на кшталт мого батька.

※ ※ ※

На третій годині польоту ми, як планувалося, досягли острову Дайвел.

— Ого, навіть мені зрозуміло, що острів заможний, — зауважила Стелла.

— Це ж усе-таке торгове місто. У світі і так небагато острівних держав, а така процвітаюча, як Дайвел, взагалі можна на одній руці перерахувати.

Дайвел займає острів площею близько трьохсот квадратних кілометрів, а проживає вісімдесят тисяч людей, що вважається чималим навіть у порівнянні с плавучими країнами. В минулому він був епіцентром бойових дій, бо розташований на шляху п’яти різних держав. Люди, котрі проживали на «транзитних» островах, подібних Дайвелу, довго не живуть. Таких, як вони, чекає лише гніт та підкорення.

Однак, поточний голова Дайвелу походить із давнього роду, представники якого силою захопити цей острів і оголосили, що Дайвел надалі залишатиметься нейтральною, суверенною державою, що торгуватиме з усіма сусідами. Їхні реформи сприяли зростанню економіки, що продовжується по цей день.

Так і кортить підлетіти і глянути поближче, але на це зараз немає часу. Я різко повернув на захід і продовжив політ.

По дорозі я одного разу сів на воду, щоб трохи перепочити, а потім пролетів ще чотири години. Тож за день ми подолали близько тисячі шістсот кілометрів, а на заході я приводнився у спокійній частині океану, де не проходить жодна течія.

— Натомилася ж я, дарма що просиділа цілий день, — промовила Стелла після посадки. Я підняв ліхтар кабіни, і вона встала і солодко потягнулася. — Ой, вибач. Не годиться мені жалітися, коли сама нічим не допомогла…

— Пусте. Від такого будь-хто б втомився. Гайда вечеряти.

Я витягнув з багажу керосинову лампу та газовий пальник, і поставив їх на крило. Крила літака у подібних подорожах служать пілоту місцем для розтяжки та прогулянок, коли той сідає на воду. Тож я розмістився на одному з крил, увімкнув пальник і почав кип’ятити воду.

Стелла, тим часом, теж вибралася із кабіни і, побачивши мене за роботою, чомусь зареготала.

— У чому справа? — запитав я.

— Нічого. Просто це так захоплююче.

— Захоплююче?

— Я навіть і мріяти не могла, що коли небудь буду вечеряти на крилах літака, — засміявшись, пояснила Стелла.

Її радісна посмішка злегка підняла мені настрій.

— Захоплююче, кажеш… Для мене це звичайна справа, але…

Я замовк і підняв очі угору. Над головою звисало знайоме нічне небо, а от обставини цього разу трохи інші.

— Але давно вже у мене не було компанії, — завершив я.

Ми з’їли бутерброди та випили свіжого червоного чаю, а потім, знудившись, лягли та стали чекати ранку. У такому місці та за таких обставин, нам тільки і залишається, що рахувати зорі.

— Отакої… — протягнула Стелла. — Я раніше не звертала уваги, як багато зірок на небі…

— Так. Чим менше світлового забруднення, тим більше їх можна розрізнити.

Ночі тут виглядають зовсім не так, як у місті, де штучне світло заважає роздивитися небо.

— Гей, Поляріс — це ж назва зірки, чи не так?

Я кивнув та ткнув пальцем угору.

— Дивись, куди показую. Там от вона і знаходиться.

«Поляріс» — або, як її ще називають, Полярна зірка, не важко знайти, якщо знаєш, де шукати. До того ж, з нашими внутрішніми компасами нам достатньо довіритися інстинктам та шукати на північному небі яскраву білу зорю.

— А Ластівкам, як не поглянь, подобається звати літаки в честь зірок… — зауважила Стелла.

— Рішення щодо цього приймає гільдія… але в цілому ти маєш рацію.

— Цьому є якась причина?

— Можливо… — непевно відповів я і спробував пригадати причину. Якось в дитинстві батько розповідав мені про це. — Кажуть, у давні часи існували люди, що для навігації використовували лише зірки і не покладалися на внутрішні компаси.

— Ти про оті блискучі цятки на небі?

— Саме так. Їх рух легко передбачити, тому теоретично по ним можна визначити своє точне місцезнаходження… — відповів я. — Але дослідники здалися, перш ніж змогли винайти спосіб це робити.

— Чому?

— Напевно, бо у тому немає потреби. В усіх нас є внутрішній компас. До того ж більшість жителів нашого світу не подорожують, тож їм такі знання не потрібні.

Я знову поглянув на Полярну зірку і продовжив розповідь.

— Нехай робота дослідників здається безглуздою, я думаю, у дослідників була мрія.

— І яка ж?

— Вільно подорожувати світом, є в тебе точний внутрішній компас чи нема, — відповів я. — Така от мрія. Напевно тому наші літаки називають в честь зірок. Сама подумай. Гільдію Ластівок же заснували заради блага усього людства.

— От як?

— Ми — ті, хто в змозі подорожувати океаном, працюємо на тих, хто такої змоги не має. У цьому ж і полягає наша робота, чи не так?

Стелла кивнула.

— Тож, можливо, наші літаки символізують мрії тих, хто жадає літати вільно…

Стелла замислилася над моїми словами, і ми продовжили мовчки пити чай, сидячи на крилах «Поляріса».

— Ем-м… — нарешті промовила вона. — Я довго цього чекала… Можна зняти?

Стелла нервово усміхнулася на моє розгублене обличчя, скочила на ноги і стягнула з себе верхній одяг.

Такого я від неї не очікував і шоковано витріщив очі.

— Всю дорогу ніби у простирадла закутана була. А без нього настільки вільніше! — бадьоро промовила Стелла і знову посміхнулася.

Я мимохіть відвернувся від неї.

— Ти чого? З тобою все добре? — запитала вона.

Яке там добре, коли на ній із одягу зараз одна блакитна майка, і та ледве прикриває груди. Не можу ж я витріщатися на дівчину без сукні.

— Цей-то… Не хочеш для початку одягтися?.. — мовив я, вперто намагаючись не зиркати у її бік.

Стелла проігнорувала мою пропозицію і присіла напроти.

— Усе добре. Мені більше не соромно, — так ствердно промовила вона, що мені аж закортіло поглянути. — Хто ж буде ховатися у купі сукна, коли навкруги така краса?

Вона підвелася і відкинула волосся проти вітру, немов стяг на щоглі корабля. Хоч вона майже нічого не знає про океан, її очі бачать більше, ніж будь хто може уявити. Здається, що зараз вона сильніша і відважніша за тисячу чоловіків, хоч і тремтить від вітру.

Ну і дивачка.

Зацікавлений її поведінкою, я теж зняв своє пальто і відразу відчув холодний океанічний бриз. До такого мені не звикати.

Вітерець дме на шкіру, немов пензликом по ній водить. Відчуття зовсім не таке, коли ти тепло одягнений.

— Твоя правда. Так насправді набагато краще.

— Атож.

Ми поглянули один на одного і розсміялися. Вже і не пригадаю, коли я в останнє отак веселився на завданні, ще й з найнебезпечнішим вантажем, що мені коли небудь доводилося возити. Ситуація настільки химерна, що на секунду здалося, що на моєму місці зараз хтось інший… Хоча все навкруги живе і справжнє.

Неважливо, яким дивним мені це здається, одне я знаю точно: Стелла не така, як інші.

Ми сіли на край крила так, щоб можна було звісити ноги і, забувши про час, милувалися плином зірок..

— Сіеле, ти такий крутий…

— Ти чого?

[1] — Ти знаєш більше, ніж знаю я. Можеш більше, ніж можу я.

— Можливо, ти просто не дуже освічена і не надто вміла?

— Грубіян…

— Вибач, вибач… — засміявся я і знову поглянув на небо.

Ви тільки погляньте, скільки там зірок. Цілого життя не вистачить, щоб порахувати їх усі.

— Стелла, мені теж здається, що ти неабияка молода пані.

— Я? Чому?

— У тебе в погляді стільки жаги до свободи, що здається, ти здатна на будь-що. У цьому сенсі я тобі навіть заздрю.

— Я викликаю таке враження? Справді?

— Так.

— Он як… Проте мені так не здається… — незвично холодно відповіла вона, що мене насторожило. — Хоча зараз я доволі вільна. Те, що от так перетинаю океан… навіть це наше споглядання зірок — докази моєї свободи. Хотіла би я подорожувати з тобою вічно.

Я не очікував від неї такої відвертості.

— Навіть мені не під силу відвезти тебе куди завгодно… — вистрілив я перше, що спало на думку.

— Я-я розумію! Вибач! Плету тут всяку нісенітницю! — заторочила Стелла. — Як на мене, з нас двох вільний саме ти. Ти ж можеш полетіти на «Полярісі» куди завгодно, чи не так? Ти точно бачив таке, що мені і не снилося, навіть враховуючи все, що я пережила під час нашої подорожі.

Вона помиляється, вважаючи мене вільною людиною, але я розумію, чому вона так вирішила. Схоже, ми про один одного хибної думки.

— Я Ластівка, — промовив я. — Якби не робота, мене б у небо не пустили.

Якщо я коли небудь вирішу звільнитися, у мене заберуть і «Поляріс», і батькову карту потоків.

Чим би я не пожертвував, світ не дозволить мені літати вільно. У кожного в небі своя роль і завдання.

— Тобі може здаватися, що я вільний, — різким і холодним тоном відповів я, що навіть мене здивувало. — Але мені невідоме це почуття.

Стелла завмерла і у неї знервовано забігали очі. Схоже, мої слова прозвучали для неї грубо. Я вже хотів був вибачитися, але вона перша підступила до мене і запитала перша.

— Тоді навіщо ти став Ластівкою?

Я розгубився… Будь я на її місці, стримався б.

— Ти задаєш забагато особистих питань як на ту, хто ще нічого про себе не розповіла.

— Вибач, просто хотіла краще тебе пізнати, — відповіла дівчина. В її рішучому погляді не було і тіні слабкості.

Здається, це мене і зачепило.

— Чому? — запитав я у відповідь.

— Тому що зараз я з тобою. Хіба цього не достатньо?

Зазвичай, достатньо, але те, що це пояснення поширюється на мене, але не на неї, не дуже допомагає.

Тепер я, здається, зрозумів, чому вона така загадкова… Вона нічого не боїться.

— Я завжди хотів літати, чого б мені це не коштувало. Напевно, я закоханий у небо, — промовив я, не усвідомлюючи, що відповідаю на її запитання. — Насправді, я став, а точніше отримав можливість стати Ластівкою, бо мій батько загинув.

Я ще ніколи нікому про це не розповідав.

— Не впевнений, чи чула ти, але мій старий, Акаща Міґрато́, був достатньо відомою Ластівкою. Він пролетів десятки тисяч кілометрів навколо світу на своєму «Полярісі», за що його прозвали Білокрилий… Він був із тих, хто береться за небезпечне завдання з посмішкою на вустах, немов смерть йому сестра рідна.

— Смерть?

— Так. В дев’ять років він взяв мене з собою на тижневе завдання. Сидів я на пасажирському сидінні, де ти сьогодні влаштувалася. Під час рейсу на нього напали іноземні найманці. «Поляріс» дуже виділявся з-поміж інших літаків, тому вони відразу впізнали батька і, напевно, вирішили, що на борту має бути щось надзвичайно цінне. Вони напали на нас крилом із близько тридцяти літаків.

— Тридцять на одного!?

— Ти правильно усе почула. Я не на жарт перелякався и ледве стримував сльози. Думав батько відступить, але той сказав, що буде прориватися.

Зараз я можу з цього сміятися, але тоді було геть не до жартів.

— Тоді я вперше по-справжньому подумав, що помру, і розплакався. Я лив сльози, поки батько не змусив мене припинити.

— Як йому це вдалося?

— Він заволав «А-ну стули пельку! Керувати заважаєш!»

Мій різкий вигук трохи спантеличив Стеллу. Здається, я занадто захопився.

— Він сказав, що якщо здамося зараз, то вже не виберемося, і якщо я справжній чоловік, то маю це довести. Дурість, скажи? Але старому, в кінці-кінців, таки вдалося вибратися, не пошкодивши ні свій, ні жоден інший літак. Посеред усього того хаосу я раптом припинив плакати, і страх відступив. А через деякий час за вікном лишилось лише широке і безкрає небо.

Я пам’ятаю той день, ніби це сталося вчора. Крила «Полярісу» розсікали хмарі неначе тонкий папір, ми летіли так швидко, що пейзаж за вікном змінювався щосекунди. Ворожі кулі освітили небо, немов червоні зірки. В той день мені відкрилася потаємна краса повітряного бою.

— Він і справді був неперевершеним пілотом, твій батько.

— Звісно. Нікому і на думку не спадало сумніватися у його навичках пілота.

— І що ж він таке перевозив, що був готовий пожертвувати заради цього своїм життям? Звісно, у тебе є всі причини мені відмовити.

— Любовного листа.

— Любовного, що!? — вирвалося у Стеллі.

— Його клієнтом виявився не якийсь впливовий шляхтич, чи чиновник, а проста дівчина, що витратила усі свої невеликі заощадження, щоб надіслати листа коханому, що воював на іншому острові. Така от була посилка.

— Неймовірно… — прошепотіла Стелла і поглянула в небо, обдумуючи мою історію. — Сіеле, твій батько був чудовою людиною…

— Був і загув, — відрізав я.

Стелла, почувши це, заклякла.

— Останній рейс мого батька не був пов’язаний з роботою, а з його егоїстичними фантазіями.

— Що сталося?

— Він сказав, що летить побачити край моря, рушив у бік Бореасу, та так ніколи і не повернувся.

Бореас вважається найпівнічнішою точкою нашого світу. Ніхто ніколи його не бачив, але ходять легенди, що це величезний клапоть землі, вкритий снігом.

Я підвівся, щоб дістати з сидіння бортовий журнал, і витягнув звідти складену карту. Це мініатюрна репліка усіх доступних карт, скомпонована в одну. Коли Ластівка отримує карту течій, йому або їй вручають дві такі. Перша копія більш детальна, призначена для бортового журналу, а друга, менша за розміром, служила для доповнення іншої карти.

— Ого… Велика карта…

— Таких докладних, як ця, у світі одиниці.

— Виходить, тут все, що, дослідив твій батько?

Батькова карта більше двох метрів у довжину і скільки ж в ширину. Та навіть з такими розмірами користі від неї ніякої — занадто малий масштаб. Вона служить більше як доказ побаченого і пережитого, а переходячи до спадкоємця чи спадкоємиці, символізує тягар відповідальності.

— Ось, поглянь на цю лінію, — сказав я, вказавши на червоний пунктир на карті. Батько почав креслити її три роки тому, третього місяця і двадцять п’ятого дня.

— Невже це той самий маршрут, яким він подався?

— Гадаю, що так.

Лінія веде до краю карти і переходить у складену додаткову секцію. Я розклав шматок паперу, на якому зображено дивну область океану без жодного острову.

— Це що, карта всередині карти?..

— Мій батько долетів туди, куди ще ніхто не добирався. Але там, на мою думку, виявився все той же океан. Рік тому «Поляріс» з картою течій повернулися до Вессела, але батька в кабіні не виявилося. Я забрав їх, успадкував прізвисько Білокрилий і став Ластівкою.

Закінчивши розповідь, я різко скочив на ноги, щоб трохи струсити привидів минулого.

— Ну що ж, кінець історії. Ходімо спати. Хто рано встає, тому Посейдон дає, — сказав я.

Щоб літати, завжди потрібна хороша причина. У моєму випадку це продовжити справу Білокрилого.

Я поклявся ніколи не літати лише заради польоту. Мені не хотілося бути егоїстом. Навіть якщо це бажання сильніше життя, мені все одно потрібна причина.

Адже останнє, що я хочу, це повторити долю батька.

Наступний день видався жарким та сонячним, без єдиної хмаринки на небі, що значно полегшило політ.

Погода в цьому регіоні непередбачувана і може змінитися у будь-яку мить. А ще тут часто йде дощ, тож таке ясне небо — однозначно добрий знак.

Ми тільки-но поснідали і проводили останню перевірку перед відльотом.

— Е-е, Сіеле? — зненацька звернулася до мене Стелла.

— Хм?

— Дозволь тобі допомогти.

— Допомогти… з чим?

— Керувати літаком, — з серйозним лицем відповіла вона.

— Пілотуванням?

— Саме так.

Навіть не знаю, що на це сказати. Говорить вона наче серйозно, але від цього лише тяжче вигадати відповідь.

Я замислився, як їй краще відмовити.

— Розумієш, — промовив я. — «Полярісом» може керувати лише одна людина. До того ж пілоти потребують спеціальної освіти і хоча б декілька тренувальних годин, тож…

— Дозволь мені бути навігатором! — перебила вона.

— Що?

Вухам власним не вірю. Навігатор — це людина з надзвичайно точним внутрішнім компасом, яка здатна обрахувати траєкторію польоту та маршрут, зчитуючи показання з десятка різних приладів. Це їй не прогулянка по палубі. Навіть маленька помилка призведе до трагічного результату.

Я ні за що їй таке не довірю.

— Неможливо! — вигукнув я, щосили захитавши головою. — Ні за що. Станеться жахливе, якщо ти обрахуєшся, не кажучи вже про те, що у тебе повинен бути точний внутрішній компас…

— Карта номер тридцять два, широта п’ятдесят п’ять градусів, шістдесят шість мінут і двадцять одна секунда, довгота — сорок три градуси, п’ятдесят мінут і двадцять п’ять секунд, — швидко промовила вона.

Мені знадобилося кілька секунд, щоб второпати, про що вона каже. Я відкрив свій атлас і швидко перевірив сам себе..

Ці числа позначають наші поточні координати з точністю до секунди. До того ж, Стелла ні разу за нашу подорож не відкрила атлас, а це означає, що вона вирахувала наше місцезнаходження за одними лише приладами та внутрішнім компасом.

— Усе вірно… Так? — перепитала вона.

Я розгублено кивнув.

— Так, проте не впевнений щодо секунд.

Мій внутрішній компас не настільки точний. Компаси класу «S» мають мінутну чутливість.

— Стелла, який клас у твого компасу?

— «SS»

— «SS»!? — здивовано вигукнув я.

Говорять, такий буває в одної людини на сто чи двісті тисяч. А це значить, що частіше за все у крайні знайдеться лише один щасливчик з таким талантом.

У «SS» компасу безмежні можливості. Володарі таких можуть розрахувати свою швидкість і пройдену відстань з надлюдською точністю. Чим вище клас компасу, тим він точніший.

Якщо згадати мою минулу аналогію, у якій водний потік позначає магнітне поле навколо нас, то найменший наший рух збурює його. Іншими словами поле навколо нас змінюється в залежності від того, як ми крізь нього рухаємося. Зазвичай такі зміни занадто незначні, але люди з надточним внутрішнім компасом здатні підсвідомо їх розрізнити. Це у поєднанні з зоровим сприйняттям дозволяє відчути речі, недоступні звичайній людині. Це одна із причин, чому Ластівки такі вправні у повітряних боях.

Однак, внутрішній компас «SS» класу — це геть інша справа. В той час, як область мого сприйняття не більше одного кілометра, люди з такими компасами бачать далі, ніж дозволяють навіть їх очі. Кажуть, вони відчувають рух об’єкта будь-якого розміру. Наприклад, пересування цілої країни на відстані десятків кілометрів. Тому часто володарі таких компасів служать державними навігаторами.

Я і подумати не міг, що вона володіє компасом найвищого класу.

Та хто ж ти така?

Мені дуже хотілося сказати це вголос, але я не зміг…

Стелла заговорила першою:

— Хоч ми і летимо разом, але моя бездіяльність дуже розчаровує… Дозволь хоча б з цим тобі допомогти. Я не підведу! Обіцяю!

Звісно пілотувати і розраховувати маршрут одночасно — нелегка робота. Маленька частина мене радіє тому, що Стелла прийме на себе обов’язки навігатора. Як не крути, а воно щойно довела свою компетентність. Нічого поганого не станеться, якщо я просто перевірятиму фінальні розрахунки на грубі помилки.

— Добре. Розраховую на тебе, — нарешті промовив я.

— Щиро тобі дякую! — вклонившись, відповіла Стелла і радісно посміхнулася.

Якщо все пройде за планом, ми дістанемося Бато́ по опівдні. Я знизився та став оглядати водну поверхню у пошуках острову.

— Коригування курсу: три крапка п’ять, право.

— Прийнято. Три крапка п’ять, право.

Стелла чудово показує себе у ролі навігатора. Чесно кажучи, я почуваюся куди спокійніше, коли вона прокладає курс, але небо починає затягувати хмарами. Чорні і важкі, вони сунуть низько над водою.

Зовсім скоро мені довелося слідкувати, щоб не злетіти занадто високо, інакше я б втратив можливість роздивитися океан. Потім почався дощ.

І з цього моменту все покотилось шкереберть.

— Щось наближається… — промовила Стелла у рацію. — С-стій, зверху! Там тіні у хмарах!

— Що!?

Я інстинктивно повів літак різко вправо, ледве уникнувши зіткнення с літаком, що, як блискавка, вигулькнув з-за хмар у нас над головами.

— Боже правий! — злякано крикнула Стелла.

— Вони явно не привітати нас прийшли!

Я виконав поворот на вертикалі і краєм ока уловив обриси літака. Компактний, з двигуном на кожному крилі. Не важко здогадатися його стратегічне призначення — повітряний бій та перехоплення «Чайок». Другими словами, корсар.

— Кляті бочки! Тримайся! — заволав я.

— Добре!

Я потягнув ВКД на себе, щоб сповільнити «Поляріс» і приготуватися до бою. Корсар тим часом чкурнули повз мене на загрозливій, але добре витриманій дистанції. Я не проти, що він тепер попереду, бо в повітряному бою той, хто ззаду, той і водить. До того ж мій «Поляріс» маневреніший.

Я різко скерував літак вгору, щоб сховатися, але Стелла зупинила мене перш ніж я зміг злетіти над хмарами.

— Не можна! Там над хмарами ще один літак! — крикнула вона.

Я негайно шубовснув вниз, і в цю мить зверху пролетів другий корсар.

— Ого, а вона має рацію…

Той, зверху, напевно, чекав у засідці, і йому б вдалося, якби Стелла вчасно мене не попередила.

Двоє корсарів внизу розлетілися в протилежні боки, скинули швидкість і стали затискати мене у кліщі, не даючи мені можливості відступити. Хоч мій літак і маневреніший, але у них була очевидна перевага у швидкості. Якщо корсари прикриватимуть один одного, я не зможу скористатися своєю перевагою на повну.

Та мені, якщо чесно, зараз не до того.

— Як ти здогадалася!? — вигукнув я Стеллі. — Той корсар же ховався у хмарах. Ми б його нізащо не помітили!

— Просто відчула!

І тут я нарешті второпав, що до чого… Ну звісно ж. Це ж так очевидно. Будь той корсар хоч сто разів невидимий, Стелла відчуває найменші зміни у магнітному полі навколо і помітить його.

— Круто! Дякую!

— Зверта-а-а-а-а!

Перш ніж Стелла встигла договорити, я пришвидшився і полетів в інший бік, але марно — корсари все ще висять у мене на хвості.

— Овва…

Щоб так прочитати мої рухи і передбачити траєкторію літака, потрібно бути надзвичайно досвідченими. Та і вправні дуже — повернули за мною на своїх важких літаках, і навіть не уповільнилися.

— М-мені стріляти!?

— Ні, не смій! — окрикнув я в мікрофон. Потрібно якось відірватися від них. — Вони можуть бути з Бато́!

Якщо вони дійсно звідти, потрібно повідомити їх, що я Ластівка на завданні, поки не дійшло до справжньої сутички. Хоча не можна виключати, що вони і так це знають, але все одно вирішили напасти…

Корсари відкрили вогонь, але жодна куля не влучила в літак. Вони стали наздоганяти.

— Наближаються! — повідомила Стелла.

— Знаю!

У наш бік посипався град куль. Я полетів зиґзаґом, щоб уникнути прямого попадання.

Корсари зазвичай полюють на повільних та неповоротких «Чайок», тож, щоб завдати їм значної шкоди, використовують принаймні тридцятиміліметрові гармати. Нажаль нам, легким і вертким, щоб відправитися на корм рибам, вистачить і однієї кулі.

Я оглянув корсара зверху, в той же час слідкуючи за тим, що летить позаду. Мене майстерно затисли у кліщі. Необачно наберу висоту, і корсар зверху з легкістю нас підстрелить. А гірше за все те, що й опускатися нижче — небезпечно.

Але вихід все-таки є.

Я потроху звикаю до темпу їхньої стрільби і з легкістю уникаю попадання. Ми настільки низько, що практично розсікаємо хвилі, і кулі свистять повз, з тріском розривають воду довкола нас.

І от, коли вони приготувалися до нового залпу, прийшов час діяти.

— Зараз!

— Ой, нене!..

Я різко накренився вправо і виконав бочку. Корсар не встиг скинути швидкість і пролетів повз, що дозволило мені сісти йому на хвіст. Однак…

— Зверху! — крикнула Стелла. Інший пілот чекав цієї нагоди, щоб пірнути і збити мене на віражі.

Та цього разу я не став тікати і задер ніс літака вверх. За кілька секунд до зіткнення я різко смикнув штурвал на себе від чого кут атаки сягнув критичної відмітки і крила втратили підйомну силу. Літак виконав неповне сальто і звалився на кількадесят метрів вниз, достатньо, щоб уникнути зустрічної черги кулемета, а за нею і корсара. Тільки-но літак ввійшов у штопор, я стабілізував його та дав повного газу, потрохи набираючи висоту.

Вже перебуваючи на безпечній дистанції, я відкрив канал зв’язку.

— Говорить Ластівка Сіель Міґрато́ з Гільдії Ластівок Вессела! — щосили заволав я у мікрофон. — Якщо ви двоє з Бато́, прошу припинити бій! У мене на борту цінний вантаж для вашої країни!

Ніхто не відгукнувся і я розпачливо прокричав ще раз.

— Повторюю! У мене на борту цінний вантаж для Бато́! Припиніть атаку! Інакше я буду вимушений застосувати силу!

І знову тиша.

Отже, нічого не вдієш… — подумав я і зітхнув.

Ворожі літаки тим часом перегрупувалися для повторної атаки. Тепер я вимушений з ними розібратися.

— Щ-що це?.. — раптом тихо прошепотіла Стелла.

— Летить проти сонця! — знову прокричала вона, не давши мені її перепитати.

Я інстинктивно збавив швидкість, і зненацька небо наповнив гучний вий. Яскравий спалах світла понісся на нас, розсікаючи хмари.

— Підкріплення!?

Відчуваю на собі пильний погляд пілота, що керує тим білим літаком. Колір настільки сліпучий, що здається, метал для обшивки виплавляли із сонця. На відміну від мого літака, у цього немає ні коліс, ні поплавків для посадки, тож припускаю, що його створили лише для перехоплення інших повітряних суден.

— Ш-швидкий, дідько!

З першого погляду зрозуміло, що він на голову швидший і маневреніший за мій «Поляріс». Навіть «Спітфайр», з котрим я бився на Не́ві, йому не рівня.

— Знімай з запобіжника! — в паніці крикнув я Стеллі.

— Д-добре!

— Він наступає!

Пілот виконав переворот Імельмана, щоб заволодіти висотною перевагою. Цю фігуру розробив Макс Імельман, ас Штирборта, на базі одного з найулюбленіших своїх маневрів. Насправді, вона доволі проста: виконуєш половину висхідної петлі і завершуєш переворотом на сто вісімдесят градусів навколо своєї осі для виходу в звичайний горизонтальний політ.

— Дивовижно. Ще й на такій високій швидкості…

На відміну від бойового розвороту, що характеризується повільнішим набором висоти і ширшим поворотом, вертикальний маневр Імельмана значно сповільнює літак. Зрештою, так і повинно бути. Але з належними навичками і, звісно, потужним двигуном, втрату швидкості можна зменшити, приклавши неабияких зусиль. Співвідношення швидкості та кута підйому мають бути бездоганними, а інакше нічого не вийде.

Від тих двох корсарів я відірвався, але мій шлях перетнув куди небезпечніший ворог. Один непевний рух, і пілот пірне вниз і зіб’є мене. Та і втекти я не зможу — це вам не с тими летючими черепахами круги намотувати.

Схоже, без бою мені не прорватися. Я повернув «Поляріс» у напрямку ворожого літака і прискорився. Пілота мої дії не збентежили, і ми пронеслися повз один одного, не випустивши ні кулі. І він, і я розуміємо, що стріляти на таких швидкостях все одно, що кулі в борщ кидати.

Розминувшись, ми відразу повернули, намагаючись сісти один одному на хвіст.

Стелла весь цей час волала в мікрофон, але мені зараз не до комфортних польотів. Варто хоч на секунду відволіктися, і від «Полярісу» залишаться одні друзки.

— Курва!

Мій опонент занадто сильніший за мене. Це лише питання часу, коли мене зіб’ють. Мені цього не хотілося б, тому доведеться вирішити це питання одним пострілом.

— Стелла, вибач, якщо нас сьогодні уб’ють. Будь-ласка, пробач.

— Що?

— Що «що»? Подерли, кажу! — прокричав я, різко загальмував, трохи повернув і чкурнув угору. Але ворожий літак не відставав. — І це передбачив!?

Повірити не можу. Ворог весь час висів у мене на хвості, ніби точно знав, що я збираюся робити.

Він не людина. Куди б і як я не летів, він лишався позаду, немов для нього я нерухома мішень.

Перш ніж помру, потрібно ще дещо спробувати.

— Ось тобі!

Я розігнав мотор на повну і задер ніс угору. Літак повністю зупинився, задрижав і під турбулентним вітром і звалився на праве крило. Судячи з криків Стелли, їй таке не до душі, але принаймні ворожий літак нарешті вирвався вперед. Я відразу ж вирівняв «Поляріс» і набрав якомога більше швидкості, щоб залишитися на його траєкторії. Витівка з хаммерхедом була ризикована, але зрештою принесла свої плоди.

Лишається навестися на нього і вистрілити. Не можна втрачати такої можливості. Я повинен…

Навіть думати не смій.

В радіо прозвучав незнайомий голос, і мене миттю висмикнуло із роздумів. Здається, у мене виникла невеличка проблема.

— Він щез!?

Куди він дівся? Я ж повинен бути у нього на хвості.

— Сіеле, ззаду!

Ворожий пілот здійснив той же маневр, що і я. Я чи не вперше спостерігав, як хтось виконує його. Неймовірно ефективний і не менш вражаючий маневр, немов магічний трюк.

— Чорт забирай!..

Інстинкт самозбереження пробив тривогу і захопив контроль над моїм тілом. Я негайно почав летіти зиґзаґом, щоб не загинути тут і зараз. Якщо навіть схема «бий і тікай» не працює, мені лишається накивати п’ятами подалі від цього дідька.

Я повинен вижити.

Від паніки дихання пришвидшилося. В кабіні стало прохолодніше, через що дихати було ще важче. Руки на штурвалі затремтіли так, що почали німіти, а зір втратив різкість.

Вперше в житті мені дали відчути, наскільки страшним може бути небо. Я точно помру.

— Г-гей, поглянь-но вперед… — пролунав напружений голос Стелли в навушниках і висмикнув мене із мари.

— Магнітний шторм!

Я що, блекоти наївся? Як можна було таке не помітити?

Прямо переді мною розкинулося найбільша грозова хмара, яку я бачив у своєму житті. Магнітна вона тому, що окрім грому і блискавиць у ній неможливо користуватися внутрішнім компасом.

Так от що означає «залізти між молотом та ковадлом». [✱]Ковадло — залізна або сталева підставка певної форми, на якій обробляють метал, кують металеві вироби. Якщо полечу всередину, то втрачу відчуття напрямку і грі кінець, але, принаймні, мене не зіб’ють.

Я зрозумів, що мені звідси не вибратися, і в розпачі відпустив штурвал.

— Т-та хмара… Будь-ласка, лети в неї!

— Це магнітна хмара! Якщо влетимо туди, Мойсей його знає, де ми опинимося!

— Все добре! Залиш навігацію мені! — цього разу ще впевненіше прокричала Стелла. — Прошу! Все буде добре!

Гадки не маю, як компас Стелли поведе себе у хмарі, але мене зовсім не це турбує.

Єдине питання, що не дає мені спокою, чи мою я їй довіряти?

— Веди мене!

— Так точно! — відповіла вона.

Очі вмить застелила пітьма. Я втиснув ВКД до кінця і шубовснув у хмару. Ворог міг би продовжити погоню, але через нульову видимість я не можу це перевірити.

Вітер середині хмари дме нещадніше, ніж ззовні. Здається, немов ще трохи, і «Поляріс» розлетиться на частини. В який бік я лечу? Знижаюся чи набираю висоту? Скільки б не вдивлявся у пітьму, не міг збагнути. Мій внутрішній компас перестав працювати тієї ж миті, як я влетів сюди.

— Не турбуйся, ми летимо прямо! Не зупиняйся! — впевнено промовила Стелла. Її голос дав мені надію і трохи заспокоїв.

Через деякий час пітьму розвіяли яскраві спалахи. Навколо літака затанцювали блискавиці. Якщо хоч одна влучить в літак, нам зі Стеллою кінець. Залишається тільки молитись, бо відвернути їх ми не в змозі.

Страх, напруження, розпач і хвилювання викривили моє відчуття часу. Те, що в реальності тривало мить, здавалося мені вічністю. Минуло п’ять хвилин чи п’ять годин — не впевнений, що можу відповісти на це питання.

Увесь цей час я думав лише про голос Стелли.

Минув ще деякий час, і, як за помахом чарівної палички, пітьма відступила. Немов тягар з плеч упав. Врешті-решт я зміг знову відчути красу цього світу.

Лише коли погляд застелило блакитне небо, я усвідомив, що якимось дивом пролетів крізь магнітний шторм.

— Живий… — не оклигавши від шоку, промовив я.

— Ще й як.

Мені про стільки треба подумати. Може, найгірше вже і позаду, але це не означає, що ми можемо спокійно летіти до нашого місця призначення. Зрештою, було б добре відпочити від цього божевілля.

※ ※ ※

— Будь-ласка, розкажи мені усе, — мовив я.

Стелла, як і очікувалося, нічого не відповіла.

Ми сиділи напроти один одного за химерним круглим столиком і пили каву. Хоча, жоден з нас поки навіть не торкнувся до чашки. Навколо за такими ж столиками сиділи інші люди і насолоджувалися вечерею.

Мені завжди подобався цей заклад, кожного разу як батько привозив мене сюди в дитинстві. Тут так радісно і затишно, що ми зі Стеллою немов не у своїй тарілці. Ми досі не оклигали від того, що сталося з нами раніше. До того ж наші польотні костюми занадто виділяються.

Існує висока імовірність, що ті корсари і білий перехоплювач з Бато́, тому ми негайно повернулися у Дайвел. Політ видався довгим, бо летіли ми вночі і мали пильнувати особливо уважно. Але зрештою нам вдалось повернутися сюди без пригод.

Поки моя кава стигла на столі, я розмірковував про все, що сталося. Мене розпирало від запитань, як от чи Стеллі можна ступати на землі Бато́? Що там відбувається, і чи пов’язано це якось з нашим перехопленням? Ми навіть не знаєм, чи ті корсари дійсно з Бато́.

Я ніби нетямуще немовля. У мене немає інформації навіть для того, щоб висунути припущення.

А от Стелла у протилежній ситуації. Можливо, знає вона не все, але точно більше за мене. Тільки от чомусь вона не те що говорити, навіть рухатися не бажає. Напевно думає, що зараз найкращий момент, щоб прикинутися багажем.

Так ми продовжили сидіти один напроти одного у цьому магазинчику, поки наша кава не охолола до кімнатної температури.

— Ти, певно, розумієш, що нас намагалися вбити, — порушив мовчанку я.

Стелла знічено кивнула.

— Вибач, — відповіла вона, ледве стримуючи сльози.

Я зітхнув. Скільки ще разів вона збирається вибачатися?

— Не потрібні мені твої вибачення. Я все ще планую виконати свою роботу.

— …

— Але якщо не розповіси, що приховуєш, ми нікуди не полетимо, — суворо відзначив я. — Це моє останнє слово. Тобі все зрозуміло?

— Так… — знову легенько кивнула Стелла, хоча не схоже, що вона вирішила мені щось розповісти.

Я почав втрачати терпіння.

— Запитаю ще раз. Що відбувається?

Стелла глянула на мене так, мов хоче щось сказати, але зрештою знову відвела погляд і схопилася за зоряний сапфір у себе на шиї. Видно, що її розривають сумніви. Чесно кажучи, маленька частина мене хоче, щоб вона ще трохи помовчала і постраждала, але її постійні відмови мене трохи дратують, через що атмосфера за нашим столом напрочуд напружена.

— Мені дуже прикро.

Так і знав, що вона це скаже, проте цього разу її відповідь заділа мої кепську сторону. Я втомився від цих ігор.

— Ти нічого мені не розповідаєш, робиш з мене тетеря, а потім ще очікуєш, що я доставлю тебе в Бато́? Ти знущаєшся?

Я навмисне звернувся до неї так, щоб показати своє розчарування і ледве не довів Стеллу до сліз. Відвідувачі, напевно, вважають мене покидьком, і не зовсім помиляються.

— Думаєш, поводила у мене у мене перед очима мішком золота, і можеш тепер мені на шию сідати?

— Ні, в жодному разі!

— Впевнена!? — розчаровано загорлав я у відповідь.

Стелла злякано відсахнулася від столу так, що аж стілець скрипнув.

— Вибач, — в сотий раз промовила вона. — Але мені неодмінно потрібно дістатися в Бато́.

Її голос зник і вона пошепки вибачилася знову.

Я похитав головою.

— Мені твої вибачення, як мертвому припарка. Ти лиш свою совість гамуєш.

Нене, ну і гівно я. Моя холодна і безсовісна манера явно не допомагає нашій бесіді.

— Зрозуміло, — похитавши головою промовив я і встав з-за столу. — Вибач, але ти більше не мій клієнт. На цьому і розійдемося.

— Це-б-то… — Стелла різко скочила на ноги, що аж власний стілець перекинула. В магазинчику піднявся гамір.

— Як Ластівці, мені прикро, що я не зможу виконати твоє замовлення. Грошей мені не треба. Я з самого початку планував привезти тебе сюди безплатно.

— Але ж ти стільки через мене пережив. До того ж я…

— За мене не хвилюйся, — холодно перебив я. Зараз мені вже все одно. — Вважатимемо це несприятливими погодними умовами.

Я окликнув офіціанта, заплатив за нас обох і на останок промовив: — Щасти тобі у твоїй подорожі. Допомогти тобі я не в змозі, але буду молитися за твій успіх.

На цьому наша розмова завершилася і я пішов геть.

※ ※ ※

Хоч я і розмістився у готелі далеко від моря, та в вікно досі лунав шум прибою.

Ні, це не те.

Я визирнув на вулицю і зрозумів, що тут тільки що пройшов дощ. Хоч сонце давно сховалось за горизонтом, тьмяні ліхтарі біля хідника освітлювали залиту водою кам’яну дорогу. У калюжі світив місяць, від чого здавалося, немов по вулиці розходилися білі хвилі.

Навколо мене майже нічого не було. Лиш ліжко поряд та місячне сяйво.

Я раптом замислився про багато речей… Особливо про неї.

Що вона зараз робить?

Все ще сидить у тому магазині? Може, нарешті випила свою каву? Чи її виштовхали на вулицю? В такому випадку, вона десь ховається від дощу, бодай навіть біля того ж магазину.

А може снує десь, промокла до нитки.

Хоча мене це не турбує… Анітрохи. Після моєї відмови нас вже нічого не пов’язує, тож не варто і хвилюватися.

Я раз у раз повторював собі ці слова, але варто мені було припинити, як голова знову повнилася думками про неї.

Тепер ми зі Стеллою нічого один одному не винні.

Будь-яке моє намагання не думати про Стеллу лиш множило мої думки про неї. Я немов застряг у замкненому колі.

«Стелла вже не маленька дівчинка і може сама про себе потурбуватися…» — заспокоював я себе.

«О-ось так?»

Її злякане обличчя, коли вона взяла в руки кухонний ніж.

«Можна це зняти?..»

Навіть знімаючи польотний костюм, вона виглядала так витончено.

«Хотіла би я вічно з тобою подорожувати».

Вона так невинно усміхалася, сидячи на крилі «'Поляріса»'.

Я провів з нею заледве кілька днів. Чому? Чому все, про що я можу думати зараз, це ті кілька днів?

— Боже, що ж зі мною коїться?..

Я набрав повні легені повітря, закрив очі, повільно видихнув і, не в змозі терпіти власні думки, вибіг на дощову вулицю.

※ ※ ※

Спершу я побіг до того магазинчика, де ми зупинилися випити кави. Там майже не залишилось відвідувачів. Напевно, дощ розігнав усіх по домівках.

Стелли ніде не було.

Де ж вона? Куди вона пішла? Чим довше я стояв коло вітрини, тим більше мій одяг намокав, і рухатися ставало все важче.

Чорт забирай. Дощ занадто гучний і набридливий. Я зажмурив очі, намагаючись зосередитися на своїх думках. Будь я на місці Стелли, наївної дівчинки, яку полишили серед незнайомого міста, куди я подався?

— Вона б не пішла… Ні. Вона не могла куди-небудь піти.

У неї немає ні місця для ночівлі, ні людини, на яку можна покластися, а отже вона десь безцільно снує навколо цього місця. Влаштуватися на роботу у неї не вийде, тож залишається шукати прихистку в окру́зі.

Будь-ласка, не влипни у щось…

Я гучно штовхнув двері магазину і забіг всередину, чим привернув увагу хазяїна закладу.

— Ласкаво прос…

— Це-б то… Мені треба дещо дізнатися! — перебив я. Немає часу на люб’язності.

Хазяїн здригнувся від подиву.

— Так… Що саме?

— Бачили поблизу дівчину?

— Дівчину? — знервовано усміхнувся чоловік.

— Благаю вас, пригадайте! — вигукнув я. Вибачте, але в мене немає часу переминатися з ноги на ногу.

— Розумію, але цей магазин відвідує безліч дівчат. У неї є якісь особливі прикмети?

— Так, звісно… Ем-м… Згадав! Польотний комбінезон! Вона була одягнена в бахматий комбінезон!

— От як… Це я добре пам’ятаю. Молода пані, про яку ви говорите, просиділа деякий час за он тим столиком, потім вклонилася і пішла геть. Вона нічого не сказала, але виглядала такою засмученою, що мені стало її шкода.

— Це все зрозуміло, але куди саме вона пішла?

— А, точно… Вона повернула на головну вулицю. Було це не так давно.

— Дякую! — Я вклонився і вибіг з крамниці, але хазяїн окликнув мене на порозі.

— Агов, чоловіче!

Я обернувся.

— Це ви сиділи з нею за столиком? — запитав він.

— Т-так…

— Послухайте мене. За роки роботи я навчився розуміти, що відбувається між хлопцем і дівчиною, спостерігаючи за їхньою поведінкою та рухами. Тож дозвольте вам дещо сказати…

— І що ж? — перепитав я і з підозрою зиркнув на хазяїна.

Той засміявся.

— Молода пані чекала вашого повернення. У цьому я впевнений.

Чоловік підійшов до найближчою вішалки і зняв звідти дві парасольки і підійшов до мене.

— Тримайте. Це вам за рахунок закладу. Знайдіть її.

Я ще раз поклонився і цього разу вибіг із крамниці. Якщо хазяїн не помиляється, вона повинна бути десь поблизу. Тим більше в такому одязі її буде важко не помітити.

Я оббіг околицю, питаючи у перехожих про Стеллу. Чим довше продовжувалась ця гра у квача, тим гірше я почувався. Я не мій позбутися жахливого передчуття, що гризе мене зсередини.

Зрештою я в розпачі подався у вузькі провулки, шукаючи допомоги у місцевих бездомних та жебраків. Почуте ледве не сконало мене.

— А-а, так вона сі з хлопами по провулку пофалювала.

— Хлопами!?

— Так-так, трійко їх тільки-но було.

Погано… Це дуже погано. Клеїтися до неї — то одне діло, а раптом вони її викрасти хочуть?..

Я помчав так, що здавалося ще трохи, і легені луснуть, як дешеві кульки. Нажаль, чим далі по я біг по провулками, тим складніше було розібрати напрямок.

Дідько, куди ж вона поділася?

Раптом звідкись пролунав пронизливий крик.

Не встиг я схаменутися, як ноги понесли мене у напрямку голосу. Я біг і біг, поки не добіг до глухого завулку.

Знайшов. Її обступило троє чоловіків.

— Стійте…

«Стійте, стійте, стійте», — шепотів я про себе, наближаючись до них. Чоловік посередині помітив мене і повернувся. Мене ледве не знудило від його лиця. Справжня по́толоч.

— А ну граблі свої прибрали! — розлючено гаркнув я.

— Га? Шо се ти сі блекаєш? — виплюнув один з них. Він окинув мене оком і розреготався. — Чув, бичара? Те си не кликали, то ме́ґай гет з чорту маму, поки рало ціле.

— У вас вуха позакладало? Я сказав, геть від неї.

— Шо ж тобі не йметься, дебілєка? Сконати надумав? — зверхньо сказав він. Двоє інших лиш моторошно всміхнулись.

— Сіеле! — озвалася до мене Стелла.

Почувши моє ім’я, трійця насупилася і посерйознішала.

— Ненька, то ви знайомі? От шльондра.

— Забирайся звідси! — викрикнула Стелла.

— Так! Забирайся звідси! — знущаючись, повторили вони за нею і ницо вишкірилися на мене.

Та я вже не звертав на це увагу. З кожним сказаним словом кров сильніше закипала в жилах.

— Повторюю для коматозних: відійшли від Стелли.

— Та ти сі стулишся нарешті чи нє?.. — відповів середній. — Добре, бдем тебе, курвий сине, манери вчити.

— З радістю. Підходьте, бо я палкий до навчання, — відповів я і відкинув одну з парасольок вбік.

— Брий сюди!

Двоє тих, що стояли по бокам, з криком стрибнули на мене.

Боже, повільні, як ті хробаки. І чого вони цим збираються досягти?

Вони так зосередились на ударах, що зовсім забули про оборону. Я пригнувся і з легкістю підступив до того що був зліва.

У того ледве очі з орбіт не випали.

— Щ-що за?

Побачивши, що я стою за кілька дециметрів від нього, чоловік послав кулак вниз.

Але і цей удар виявився достатньо повільним. Я ухилився від нього, злегка відступивши вбік, схопив за руку і перекинув через себе. Чоловік приземлився головою на кам’яну кладку і заволав, але мене його самопочуття не цікавило.

— Змовкни, — байдуже промовив я.

Він спробував підвестися, але я всією вагою пнув його в живіт. І не раз. Я бив, поки його вечеря не вийшла назовні і не залила йому лице. На цьому з першим було покінчено.

— От курва!.. — інший злочинець, напевно, зрозумів, що голими руками йому зі мною не впоратися, і дістав кишенькового ножа. Це додало йому впевненості, бо на обличчі покидька з’явилася слаба посмішка.

— Я вас уважно… — спокійно промовив я і уколов його поглядом.

— С-стули пельку!

На мій великий подив, хуліган наставив наставив на мене ніж і кинувся вперед. Я трохи розгубився, але вчасно підняв парасольку і штрикнув його у шию.

Нападаючий заволав нелюдським голосом і відскочив назад.

Я вибив у нього з рук ножа на безпечну відстань і останнім ударом втрощив по голові.

— Гх… — він звалився на землю, конаючи від болю, та я не дав йому часу оклигати та ткнув кінцем парасолі.

— Ти мене тільки що вбити хотів? Тож сам, напевно, смерті не боїшся?

— Спинись… Б-благаю… — застогнав чоловік.

Я проігнорував його і повернувся до останнього хулігана.

— Холєра, дядьку, що тобі від нас треба…

— Прибери від неї свої руки... — холодно відповів я. — Вона — мій вантаж.

— В-вантаж? Що ти верзеш?

— Стелла — мій вантаж, і я відповідальний за її доставку!

— Ненько, та ти блекоти наївся. Що ти верзеш? — крикнув він. Потім відтягнув край жакета, дістав чорний револьвер і наставив його на мене. — Щезни! А то тут і сконаєш!

— Сіеле, йди звідси! Благаю! — побачивши зброю, закричала Стелла.

Однак я проігнорував її і почав повільно крокувати вперед.

— Шпинись! Шпинись, кому сказав, а то встрелю!

— Якщо зібрався стріляти, стріляй.

— Щ-що з тобою коїться!?

— Так, так, так… Стріляй вже. Це ж так просто.

— Ти сі відступи, бо пушка натуральна!

— То стріляй, сволото! — гаркнув я у відповідь.

Чоловік вигукнув щось незрозуміле, ступив ближче і натиснув на гачок.

Бам! Прозвучав оглушливий постріл і куля влучила в землю.

— Е-е, ти куди цілишся?

— Дідько! Ну хоч її…

Він спробував схопити Стеллу, але я випередив його.

— Один з нас сьогодні помре, і це буду не я, — промовив я, стрибнув перед ним та з усієї вдарив йому по шиї.

Від поштовху чоловік відлетів назад, скочив на ноги та зі скаженим вереском накивав п’ятами.

Через цю спотичку від моєї парасольки лишилась хіба що половина і вона втратила будь-яку корисність. Я жбурнув її вбік та підійшов до Стелли.

Та перш ніж я встиг щось сказати, мені в лице прилетів ляпас.

— Дурень! — крикнула вона. — Навіщо ти це зробив!? Ти ж міг загинути!

Я зупинився і дав їй ляпас у відповідь.

— Це я повинен питати! Про що ти взагалі думала? Навіть діти знають, що з незнайомцями розмовляти — зась! Може головою почнеш думати!?

Стелла приголомшено глянула на мене.

— Навіщо?.. — продовжив я. — Навіщо я подався за тобою?.. Чому я так хвилююся за тебе?

— Вибач.

Чому вона вибачається? Вибачення — це останнє, що я хотів би від неї почути.

— «Вибач», «вибач» і нуль змістовності. Чому ти така егоїстка?

І чому я не можу залишити тебе в спокої?

— Здавайся, — продовжив я. — Ти нічого не знаєш і настільки ж багато можеш.

Вона нібито щось відповіла, але її слова проковтнула злива.

— Дякую… — після довгого мовчання промовила Стелла.

— За що?

— Ти ж прийшов сюди, щоб врятувати мене, чи не так?

— Не варто мені дякувати.

Стелла засміялася.

— Знаю, але мені хочеться.

— Вперте дівчисько…

— Знаю, знаю! Думаю лиш про себе, як дурепа. Зв’язалася з якимись недомірками і нарешті зрозуміла, ка я насправді безсила. Я так злякалась… Але в кінці кінців, ти прийшов за мною.

— Я міг би не знайти або взагалі б не прийшов.

— Не стверджую, що знала, що ти прийдеш. Інакше, погодься, це було б занадто нудно, — промовила вона і підняла з землі цілу парасольку. — Але я усім серцем бажала, щоб ти прийшов.

Хіба це не одне й те ж саме?..

— Вирішено, — промовила Стелла і розкрила наді мною парасольку. — Я розповім тобі усе, якщо знову погодишся мене доставити. Можеш запитувати, що завгодно.

Я забрав парасольку і поставив її над Стеллою.

— Ну і егоїстична клієнтка мені трапилась…

— Не те слово. Але мені б дуже хотілося, щоб ти дав мені другий шанс.

Оце так несподіванка. Повірити не можу, що вона мене про таке попросила.

— Ех, мені не звикати до дивних прохань, — зітхнувши, промовив я. — В кінці кінців, я ж прийняв прізвисько «Білокрилий».

※ ※ ※

Ми разом повернулися до моєї кімнати у трактирі та сіли за невеличкий стіл.

— Для початку…Скажу тобі моє справжнє ім’я, — прошепотіла дівчина.

— Отже тебе звати не Стелла?

Стелла похитала головою.

— Ні, ім’я справжнє. Проте, не пригадую, щоб казала тобі моє прізвище, — промовила вона. — Моє повне ім’я — Стелла Вессел Кенал.

Очманіти! Стелла Вессел Ке́нал… Вухам своїм не вірю. Якщо пам’ять мені не зраджує, сім’я Ке́нал практично заправляють Весселом. А це означає…

— Вессел Кенал… Отже ти одна із принцес Весселу?

Стелла байдуже кивнула.

—Так… Якщо точніше, то я четверта.

Навіть не знаю, що сказати. Такої крученої подачі я від неї не очікував.

— Гм… Так ти справжнісінька принцеса? — перепитав я. Почуте здавалось таким химерним, що я мимоволі подумав, що не так усе зрозумів.

— Не вдаючись в подробиці, так.

— Ти мене не дуриш?

— Ні, не дурю. Мені немає сенсу обманювати. Сама ж погодилася усе розповісти.

По очах бачу, що не жартує і говорить відверто. Тай навіщо це після усього, що ми пережили.

Але подумати тільки: увесь цей час на задньому сидінні мого літака сиділа принцеса? Ненько, розмова буде не з коротких.

— Я тобі не вірю, — врешті сказав я. Схоже, мене все ще турбує достовірність її слів. Чи ні? Я похитав головою і виправив себе: — Пусте, не звертай уваги. Я вірю, що ти мені не збрехала.

Я змушений їй повірити, а інакше наша розмова так нікуди і не просунеться.

— Що ж, добре… Ти, певно, вже чув, що найближчим часом Бато́ дрейфуватиме небезпечно близько до Вессела.

— Так, про це я знаю.

— Враховуючи швидкість і напрям течії, за якою рухається Бато́, вже через тиждень дистанція між нашими країнами на деякий час становитиме п’ятдесяти кілометрів.

Вона має рацію. Якщо дві країни так близько наближаються одна до одної, сутички не уникнути. Бувало навіть, що одна зі сторін повністю знищувала тимчасового сусіда. Але у випадку з Бато́ нам не варто хвилюватися.

— До мене дійшла інформація, що коли це станеться, на нас нападуть.

— Дивно… — стурбовано зауважив я. — Між Бато́ і Весселом укладено договір про співдружність. До того ж наші воєнні потенціали майже однакові… Чи ні?

Стелла захихотіла.

— Злякався?.. Не переживай, все вірно. У Бато́ з Весселом справді підписаний дружній договір і ми приблизно рівні за військовою силою. Тож у разі війни обидві сторони понесли б тяжкі втрати. Жодна з країн на таке не зважиться… Але що якщо?

— Що якщо?

— Що якщо у однієї зі сторін з’явиться союзник? Що якщо їм вдалося заволодіти зброєю, яка порушує баланс сил?

Я спокійно кивнув. Яким би розмитим не було це припущення, але така вірогідність завжди існує.

— Ось чому мені вкрай необхідно забезпечити мир між нашими державами, перш Бато́ наблизиться до Вессела.

— Це обов’язок принцеси?

Стелла кивнула.

— Нісенітниця якась…

— Чому?

— Це занадто небезпечно. Якщо ти кажеш правду, тоді…

— Хоч я і королівської крові, але у черзі на наслідування я всього лише четверта. У Весселі ще є люди з компасом класу «SS», тож навіть якщо я загину, країна не постраждає. Це мій обов’язок, навіть якщо мені загрожує смерть.

Її спокійний тон шокував мене. Це вже занадто, навіть для відданого члена королівської сім’ї.

— Навіщо заходити так далеко? Ти ж не абихто, а принцеса… — якомога стриманіше запитав я.

Стела гірко усміхнулася.

— Якщо твоя ласка, можеш на секунду забути, що я принцеса?

— Але…

— Поводься зі мною так, немов я звичайна дівчина. Чесно, мені дуже ніяково, коли мене звуть принцесою.

Я кивнув.

Титул справді звучить дивно, особливо враховуючи, що ще кілька хвилин тому я гадки не мав, хто Стелла така. Як на мене, на принцесу вона зовсім не схожа.

— Твій батько, король Соул, відрядив тебе на це завдання?

— Ні, він був проти цього.

— То що ти тут робиш?

— Це все моя ідея. Батько навіть дозволу мені не дав.

Тепер я вже нічогісінько не розумію. Вона знала про небезпеки, які чекають її на шляху, і все одно вирішила це зробити?

— Навіщо тобі це? Думаєш, що так виконаєш свій обов’язок перед країною?

— Я роблю це не заради країни, а заради себе, — вставши з-за столу , промовила Стелла, і підійшла до вікна. — Мені завжди хотілося побачити світ за палацовими стінами. «Нарешті! Така нагода!», думала я.

Стелла на секунду замовкла і повернулася до мене.

— Я вже життя намагалася зрозуміти навіщо я живу. На відміну від мої старших братів та сестер. Але не дивлячись на це я день за днем просто комфортно жила в нашому замку, спостерігаючи за життям внизу…. Я дійсно сумнівалась в сенсі свого життя.

Пам’ятаю, коли ми сиділи на крилах «Полярісу», вона говорила, що не знає, що таке воля. Тепер зрозуміло, чому, чому у неї було таке засмучене лице.

— Я просто хочу… Хочу знайти причину жити.

— Тож ти подалася це щось шукати?

— Так. Це егоїстичне бажання не давало мені спокою вже дуже давно, — насупившись, промовила Стелла.

Після усього сказаного, навіть уявити не можу, через що їй довелося пройти після втечі з замку.

— Я вилетіла до Бато́ у супроводі трьох «Чайок» з кольорами родового стягу на кожному літаку, але…

— Вас атакували ті загадкові корсари.

Стелла кивнула.

— Я пам’ятаю все до моменту, коли літак, на якому летіла я, збили. Одній із «Чайок» вдалося втекти, аа інший пожертвував собою, що захистити мене.

Її важко говорити про це вголос, але вона тримається мужньо.

— Так от як тебе винесло на берега Сінк Тьєри.

— Точно.

Поки що все збігається, та й не схоже, що вона обманює.

— А той сапфір, на якому викарбуване твоє ім’я?

— Так. Матінка подарувала мені його в день мого народження.

У багатьох країнах існує традиція: немовляті після народження дають ім’я і дарують своєрідний талісман. Це може бути будь що. У моєму випадку, батько подарував мені ручку з довгого пера альбатроса, яка, як і моє ім’я, символізує небо. Шестигранний сапфір з давніх давен символізував зірку. Отже ім’я Стелла теж означає «зірка».

Сапфір — це практично продовження її імені. Можливо він і коштовний у грошовому виразі, а для Стелли його суб’єктивна цінність ще вища.

— Знаєш, я б залюбки обміняла цей камінчик на безпеку своєї батьківщини… — додала вона, немов читаючи мої думки.

Я мовчки уп’явся в неї поглядом. Зазвичай таке ставлення до представник королівського роду вважається за неприпустиму грубість і карається в’язницею, а іноді навіть стратою, але я вже звик до небезпеки.

— Щось не так? — запитала Стелла.

Я потрусив головою, щоб вона більше не змогла прочитати мої думки.

— Нічого особливого… Схоже, ти справді принцеса…

Стелла засміялася.

— Що, не схожа?

Не знаю, як тактовно на це відповісти.

— Все добре. Я ніколи не хотіла поводити себе, як принцеса.

— Думаєш, було б краще, якби ти ніколи не була королівської крові? — запитав я.

— Справа не в цьому. Титул принцеси відкриває перед тобою безліч дверей, але в той же час закриває інші. Цей аспект свого життя я ненавиджу більше всього.

Мені складно їй співчувати, адже на відміну від неї, я звичайний хлопець. За роки роботи Ластівкою мені траплялося зустрічати безліч принців, королів та королев, але я ніколи не розумів, що відбувається в їх головах. Мені близькі думки та переживання моїх колег-пілотів, та й по тому.

Я теж ненавиджу те, що деякі привілеї надаються мені просто тому, що я народився в особливій родині. Я там, де я є тільки через успадковане від батька прізвисько «Білокрилий», те, що він потом і кров’ю здобув за життя.

— Не варто так на цьому зациклюватися. Ти перш за все Стелла, а вже потім принцеса.

Моя щира відповідь розчулила Стеллу.

— Дякую. Я теж все життя так гадала. Людину визначають її вчинки, а не походження.

Вона посміхнулась так, немов світ навколо не має над нею влади.

— Але, — продовжила вона. — Поки летіла з тобою, Сіеле, я дещо усвідомила. Не можна бути собою, відкидаючи частину свого єства. Досить тікати від імені Стелла Вессел Кенел та титулу принцеси. Бо це теж я.

У мене в можу немов спрацював перемикач і я став краще її розуміти.

— Та ось чому ти так наполегливо намагаєшся укласти мир з Бато́ власними силами.

— Саме так, — впевнено промовила Стелла.

Зрозуміти то я її зрозумів, але схвалити її відчайдушність язик не повертається.

— Гадаєш, на нас напали ті ж корсари, що атакували твоїх «Чайок»? — уточнив я.

— Таких збігів не буває, тож може бути.

— Тоді не можна виключати, що вони прилетіли з Бато́. Зважаючи на те, де вони нас перехопили, це єдина можлива опція.

Наразі лише Вессел і Бато́ знаходяться достатньо близько звідси, щоб відрядити своїх корсарів. Тож, якщо вони не з Весселу, то мають бути з Бато́.

— До того ж, сьогодні вони намагалися збити нас без попередження, що означає…

— Бато́ не збирається йти на мирову з Весселом. Вони готуються до війни, — завершила мою думку Стелла.

— Раз ти зрозуміла, в якому становищі опинилася, найкращим рішенням буде повернутися до Вессела і готуватися до нападу.

Схоже, Бато́ моє намір кинути на нас усе, що в них є, тож чим раніше Вессел почне готуватися до бою, тим більша у нас можливість перемогти.

— Та це все тільки розмови. Ми ніяк не можемо підтвердити, що Бато́ дійсно планує на нас напасти.

— Розмови розмовами, але якщо вірогідність такого існує, краще приготуватися.

— Але ми не були Бато́ і не можемо нічого стверджувати… — відповіла Стелла.

Її нерішучість починає мене дратувати.

— Ти зараз приймаєш бажане за дійсне.

— Можливо. Я просто сподіваюся, що зможу переконати їх не нападати на Вессел, якщо у цьому їхній план.

Ні, не зможеш, Стелло.

Будь вона хоч два рази принцесою, слова однієї дівчинки не переконають цілу країну. Я хочу, щоб вона добре це зрозуміла.

— Підсумуймо. Да Бато́ живими нам не долетіти — крапка. Ти вже двічі майже не загинула на шляху туди. Як би мені не хотілося цього визнавати, але ні я, як пілот, ні мій літак не здатні зрівнятися з тим білим корсаром. Від нас мокрого місця не залишать. Та навіть якщо нам якимось дивом вдасться прорватися до Бато́, де гарантія, що тебе в ту ж секунду не кинуть за ґрати, а то і стратять?

Стелла спокійно вислухала мене і кивнула.

— Якщо є хоч крихітна надія на успіх, я зроблю це. Пізно вертати назад, — твердо відповіла вона.

Її впевненість лиш погіршує нашу ситуацію. Як у неї взагалі вистачає хоробрості так спокійно це все говорити? Вмирати я не збираюсь, але, що важливіше, не бажаю смерті для Стелли.

— Тобто спочатку ти обманом змусила мене тобі допомогти, — гаркнув я, намагаючись її деморалізувати. — А коли нас ледве на корм рибам не відправили, розповідаєш усе це!?

Нехай хоч усе життя мене ненавидить. Головне, що відмовилася від своїх планів.

— Мені дуже прикро, — трохи помовчавши, відповіла вона і поклонилася. Важко повірити, що представниця королівської сім’ї опускає перед кимось голову, але її це, мабуть, зовсім не тривожить.

Я продовжив тиснути.

— Я більше не зобов’язаний з тобою ненькатися.

— Чудово тебе розумію.

Кожна її відповідь дратувала мене все більше і більше, допоки я не зірвався на крик.

— Ти що, вже забула, що королівської крові!? Не принижуйся і накажи мені відвезти тебе в бісів Бато́! Це ж так себе мають поводити розбещені принцеси!?

Це найгірше, що спало мені на думку, і я добре розумію, що такі слова навряд спрацюють.

Стелла виглядала надзвичайно засмученою, але не відвела погляд.

— Не можу, — спокійно і твердо відказала вона.

— На бога, чому? — не витримав я. — Тобі мене шкода? Чи тобі не хочеться бути однією з таких принцес?

Хоч Стелла добре приховує свої почуття, але моє запитання її точно розізлило.

— Якщо ти згоден мені допомогти, я хочу, щоб ми були командою, — спокійно заявила вона.

— Це ще як?

— Я хочу летіти з тобою не як принцеса чи роботодавець, а як помічник пілота на задньому сидінні. Знаю, у мене немає права просити про таке після того, як я приховувала від тебе правду і наразила на смертельну небезпеку, але я справді цього бажаю.

Який ґедзь її укусив?

— Запитаю востаннє, Сіеле: будь ласка, не погодився б ти відвезти мене у Бато́?

Як у неї взагалі вистачає хоробрості спокійно у мене таке просити?

— Тобто ти просиш віддати за тебе своє життя?

Повинна ж бути межа її егоїзму.

— Ніхто не загине.

Ох, Стелло, блаженство у невігластві…

— Не тобі це вирішувати.

Але чому?.. З якої причини?

— Я зупиню війну, а ти, Сіеле, повернешся додому живим.

— Звідки ти знаєш?

— Хоча нам і справді не завадив би деякий час для підготовки…

Чому мені так не йметься їй допомогти?

Моє лицемірство мене доконає. Напевно, я ще більший телепень, ніж Стелла.

— Знаєш, щось мені підказує, що ми не поладимо.

— Я знаю.

— До того ж я вже зауважував, що ти дуже проблемний пасажир.

— Було таке.

Гадки не маю, що ще сказати. Напевно я з самого початку знав усі відповіді, але вагався, тому що не хотів визнавати, що готовий їй допомогти.

— Але-е, — неохоче протягнув я. — Як не крути, ти — мій вантаж, який я маю доставити у Бато́. У нас, Ластівок, як і у принцес, є свої обов’язки. Але як тільки доберемося туди, моя робота завершена. Далі виплутуйся самостійно.

— Зачекай, тож ти…

— Вгадала. У нас строки горять, тож не барися.

Ми не можемо просто так прилетіти в Бато́, бо на нас там чекають, а вступати у відкритий бій ми не збираємось. Тому я витратив увесь ранок, щоб розробити план проникнення. Хоч у нас не так багато часу, треба впевнитись, що все пройде гладко.

— Як тобі? — запитала Стелла і обернулася, демонструючи вбрання, яке вона придбала в магазині.

— Те що треба.

Стелла одягнена у коричневий піджак поверх білої блузи, спідницю кольору індиго до самої підлоги і капелюх з сіточкою, що закриває майже все її обличчя.

Одяг ми обирали так, щоб зробити Стеллу схожою на звичайну дівчину.

— Ніколи в життю не носила такого одягу. Відчуття дивне… Виглядає мило? — зашарівшись, спитала вона.

— Га?

Її питання збило мене с пантелику і я не відповів нічого путнього, що лише більше знітило Стеллу.

— О-ой, вибач! Ти так уважно обирав мені це вбрання, а я така недолуга, що навіть у ньому виглядаю погано…

— Не правда! — заперечив я. — Виглядає дуже… мило.

— Справді? Рада це чути! — відповіла Стелла і розпливлася у посмішці від вуха до вуха.

Якщо судити об’єктивно, то вона достатньо приваблива, щоб оточуючі звертали на це увагу. Суб’єктивно — не можу на неї надивитися.

— Ти теж добре виглядаєш, Сіеле.

—Дякую. Я постійно ношу такий одяг, тож…

Я придбав собі просту білу сорочку і піджак, щоб виглядати органічно поряд зі Стеллою.

— Поглянь на нас: перевдягнулися у новий одяг та від’їжджаємо у подорож, немов таємно заручені, що втікли від батьків…

— Краще вже так, ніж те, що ми збираємося зробити… Наші життя на кону. Давай без дитячих жартів.

— Знаю, знаю, — похилила голову Стелла.

Окрім жителів замку та почесних гостей, що зустрічали її, ніхто не повинен впізнати у Стеллі четверту принцесу. Однак нам все одно довелось перевдягнутися. Авіаційні костюми привертають занадто багато уваги.

У них немає потреби, бо ми не станемо летіти в Бато́ на «Полярісі». Цього разу ми потрапимо туди самотужки.

Ми знайдемо інший спосіб дістатися до Бато́. Летіти «Полярісом» занадто ризиковано.

— Є ідеї?

Я кивнув.

— Полетимо на «Чайці».

Дайвел розташований на перетині безлічі торгівельних шляхів країн, що розташовані навколо нього. Тож підприємці використовують це місце як нетральний торгівельний майданчик у разі, якщо їм заборонено вести торгівлю на території якоїсь із країн. Через це «Чайки» з Дайвелу можуть вільно перетинати кордони країн-сусідок. Навіть Бато дотримується цього правила.

— Якщо зможемо прослизнути на борт однієї з «Чайок», яка летить у Бато́, то не доведеться турбуватися про корсарів.

— А це взагалі можливо?

— У мене є деякі зв’язки, — відповів я. Це правда, але людина, до якої нам доведеться звернутися, вкрай проблемна і ненадійна.

※ ※ ※

— Неймовірно…

— Атож. У цьому місці на кораблях частіше за все стоїть королівський палац.

Ми зі Стеллою стоїмо в діловому районі посеред безлічі хмарочосів. Тут люди різних культур живуть пліч-о-пліч, що надає цьому місцю особливу атмосферу.

Перший володар Дайвелу казав, що будувати лише заради демонстрації багатства — це лише марна трата простору, тож на цьому острові немає палаців чи замкових комплексів. На території розташована мінімально необхідна кількість адміністративних будівель для забезпечення нормального функціонування острову.

На виході із ділового району розташований триповерховий вокзал.

— Ось ми і на місці, — оголосив я.

Звідси у різних напрямках від’їжджає багато безкоштовних автобусів. Розклад їх руху на перший погляд неможливо запам’ятати, але як тільки звикаєш, пересуватися містом стає напрочуд легко.

Згодом на вокзал прибув червоний двоповерховий автобус. На такі у Дайвелі прийнято стрибати на ходу, бо вони ніколи не зупиняються, лише сповільнюються на зупинках, щоб пасажирам легше сходилося.

— Їде, — повідомив я. — Старайся спіймати момент. Я стрибну перший, а ти — відразу за мною.

— П-постараюся.

Автобус повернув на перон, і жителі та бувалі пасажири почали спокійно застрибувати всередину. Наш план був сісти на автобус, коли той максимально сповільниться.

— Поїхали.

Коли автобус проїжджав повз ми почали рухатися на одній швидкості з ним. Я стрибнув у задні двері, лівою рукою схопився за поручень, а праву протягнув Стеллі.

— Хапайся! — скомандував я.

Стелла схопила мене за руку, і я щосили затягнув її всередину.

— Так мило з твого боку! Дякую!

— Не варто.

А що мені ще залишалося? Вона ж принцеса.

Автобус рухався у напрямку північного порту. Ми проїхали через усе місто і звідти вниз з пагорба аж до самого океану. У вікнах почали миготіти цегляні склади та десятки «Чайок», пришвартованих до пристані.

※ ※ ※

У Дайвелі працюють кілька приватних компаній, які володіють власними Чайками. Коли закінчуються офіційні замовлення на перевезення вантажів , їх використовують для інших, зазвичай незаконних цілей.

— Ми на місці. Тепер нам потрібно знайти офіс компанії «Пелікан». Подивимось, чим вони можуть нам допомогти, — сказав я.

— А вони погодяться?

— Повинні.

Були б гроші а виконавець знайдеться.

Компанія «Пелікан» невелика, але працює вже дуже довго. Батько, коли ще був живий, тісно з ними співпрацював, та і я теж виконав для них не одне замовлення. Одним словом, я у них на хорошому рахунку.

Офіс компанії, як і всі будівлі навкруги, збудовано з цегли, і, судячи з плюща на стінах, дуже давно. Над хідником звисає мармурова табличка з написом «Пелікан»..

Стелла рушила до входу, але я її зупинив.

— Говорити буду я. Стій тихо і не привертай уваги, — скомандував я. — Якщо щось питатимуть, відповідай коротко і без подробиць. Їх президент, пан Пелікан, і покійнику язика розв’яже. Чим менше ми скажемо, тим краще для нас.

— Добре… Невже їх президент настільки небезпечна людина?

— Ні, не все так погано. Все буде добре, якщо вони матимуть з цього вигоду. А якщо ні… Потім про це поговоримо.

— З-зрозуміла…

— Довірся мені. Я вибовкаю нас з цієї неприємної оборудки.

— Дякую.

На вході мене зустріла знайома адміністраторка. Вона має розкішне світло-каштанове волосся і виглядає дуже охайно, як і належить працівникам у цьому районі.

— О, ласкаво просимо, Сіеле.

— Давно не бачились.

Вона нагородила мене ласкавою посмішкою та вклонилася.

— З якого приводу ви сьогодні до нас завітали?

— Пан Пелікан у себе?

— У вас призначена зустріч?

— Вибачте, не було нагоди. Справа термінова…

— Розумію. Зачекайте хвильку, я запитаю, — відповіла секретарка і підвелася зі свого місця. Вона поглянула в мій бік і затримала погляд на Стеллі. — У вас надзвичайно мила супутниця, — улесливо посміхнувшись, зауважила вона.

Стелла мовчки поклонилась їй у відповідь. Ніхто з першого погляду не розрізнить у ній принцесу.

Через деякий час нас провели прямо у кабінет президента. Той вже сидів за столом, чекаючи на нас.

— Які люди, Сіеле. Нечасто ти до мене сам заходиш.

— Радий вас бачити, Пане Пелікане.

— Минуло вже, нагадай… півроку? Того разу ти допоміг нам з кресленнями… Ще та оборудка. Якби не твоя допомога, удавився б старий Пелікан прямо на цьому стовпі, — хихочучи, промовив він.

Його звати Полі́тис Пелікан…Добре відомо, що за останні десять років, поки він президент, компанія «Пелікан» переживає свої найкращі часи. Наступного президента тут обирають не із родини Пеліканів (такої нема і ніколи не існувало), а із найдостойніших працівників. Коли названого працівника обирають на посаду президента, він чи вона змінює своє прізвище на Пелікан.

Такі традиції я всебічно підтримую.

— Ми вас не відволікли? — запитав я. — Вибачте, що увірвалися сюди ось так, без запрошення.

— Ні, що ти. Коли до мене заходять гості як ти, це гарна нагода перепочити. Схоже, це одне з тих небагатьох речей, що не дають мені зійти з глузду у ці нелегкі часи… Не бери в голову, я попрошу принести нам чаю, — промовив він, махнувши рукою помічнику. — Ти якраз вчасно… Нам недавно надійшла партія кіманьського чаю з островів на півночі.

Він зняв монокль з лівого ока і гарно мене роздивився. Політис дуже надійний партнер, але приходити до нього в гості собі дорожче. Господар за покликанням, у вирішенні будь-яких питань він керується логікою і розрахунком. Жодних емоцій чи сентиментів, лиш стукіт коліщаток на рахівниці.

За цією теплою посмішкою заховався скнара, що вже обраховує мою цінність і вирішує, як краще мене використати. Гадаю, це одна із причин, чому його компанія досі на плаву.

Якщо Пелікан вирішить, що працювати з нами немає сенсу, у нас великі неприємності. Але якщо з нас можна здерти грошенят, надійнішої людини не знайти.

Політис провів нас до чайного столику, що стояв у кутку кабінету. Тієї ж миті помічник розставив перед нами чай.

— Ти вперше приводиш до мене супутницю… Ще й таку чарівну молоді пані, — промовив він і знову захихотів.

Стелла, як я їй і наказував, промовчала і поклонилася.

— Словом, дещо сталося.

— Дещо, кажеш? Припущу, це дещо якось пов’язане з нею, — додав він і надпив зі своєї чашки..

Я кивнув. У нас немає часу на пусті балачки, тож варто відразу перейти до справи.

— Мені потрібно дістатися у Бато́.

— Бато́… — повторив Політис і примружив очі — очевидно вже підбиває баланс і обраховує комісію.

Я сьорбнув трохи чаю, щоб заспокоїти нерви. Це найважливіша частина розмови. Пан або пропав.

— Не очікував такого простого прохання. А як же ваш «Поляріс»? Ви могли б полетіти на ньому.

— На жаль, не цього разу.

— Через неї?

Я кивнув.

Зазвичай, країнам все одно, що у Ластівок на борту. Є лиш одне виключення: якщо на борту літака Ластівки виявлять пасажира, його перевірятимуть усі внутрішні служби, від міграційної та поліції, до податкової.

— Тому я хочу, щоб вона перетнула кордон не як пасажир, а як вантаж.

— Для початку, представ її мені.

— Вона аристократка.

Політис кивнув та повернувся до Стелли, але вона опустила очі в підлогу, що б не зустрітися з ним поглядом.

— Щодо ціни, все, що в моїх силах.

Його здивований погляд

— Тільки не кажи, що дозволиш мені самому визначити ціну, Сіеле, — промовив Політис, хитро і двозначно усміхнувшись. — Невже справа варта таких жертв?

Я обміркував його запитання… Справа дійсно важлива. Винагорода за неї — зоряний сапфір вартістю триста мільйонів ґоутів. Звичайна людина таких грошей і за двадцять життів не заробить.

Однак дещо глибоко в мені повторювало, що не заради грошей я погодився на це завдання.

— Ця робота варта цілого статку, але це не єдина причина.

— Є ще щось?

— Сам не знаю, — непевно сказав я. — Можливо, справа у гордості Ластівки, а, може, й ні.

Політис нахилив голову, глянув на мене з-під лобу і відхилився назад. Він завжди так робить під час переговорів, коли не зовсім розуміє мотивацію замовника.

— Гордість? — трохи підвищивши голос, перепитав він. — Звучить так, ніби ти готовий на все. Та й не пригадую, щоб ти коли-небудь дозволяв собі плести таку нісенітницю.

— А хіба це погано, бути готовим на все заради справи? — запитав я.

Він здивовано вирячився на мене.

Не знаю, який ґедзь мене укусив таке запитати. Подібні випади не роблять ласки ні мені, ні йому.

Однак, якимось дивом саме така відповідь була йому потрібна.

— Не обов’язково, — промовив він. — Трохи безглуздо, але іноді не мати конкретної причини навіть добре. Мені навіть трохи заздрісно. Як президент компанії, я не можу діяти таким чином. Хм-м, так. Можливо, це навіть на краще. — Він це деякий час щось бурмотів собі під носа, поки не нарешті не оголосив: — Гаразд, я дозволю вам полетіти на одній із моїх «Чайок» сьогодні.

— Вельми вам вдячний, — вклонившись, спокійно промовив я, та насправді з мене неначе тягар спав.

— Але на цьому все. Привеземо вас туди, а далі ви самі. Я не збираюся піддавати свою компанію ще більшому ризику.

— Я розумію.

— Ну що ж, чому б нам не обговорити ціну? Ти казав, що я можу назвати свою.

— Так, казав.

Політис на хвильку замислився.

— Гм-м… Просити за таке гроші аж нецікаво… Враховуючи твої професійні навички, будеш винний мені одну послугу? Як гадаєш?

Я кивнув. Я б радше не давав йому можливості просити у мене про послугу, але наразі у мене немає іншого вибору.

— Що ж, домовились, — оголосив він і зненацька прихилився до Стелли. — Пані…

— С-слухаю вас… — знервовано промовила вона.

— Ми раніше не зустрічалися? — запитав він.

Стелла ввічливо усміхнулася.

— Перепрошую, ви, певно, мене з кимось переплутали.

— Ох, дійсно. Ви вже пробачте старого.

— Ні, ні, що ви. Усе гаразд.

Він відхилився назад і поглянув на мене.

— Завтра я приготую для вас два місця у одній із «Чайок». Я кажу «місця», але скоріше за все то буде пара прогалин між вантажами.

— Цього більш ніж достатньо. Ще раз вам дякую.

На цьому наша розмова завершилася, і Політис покликав помічника, щоб нас проводили. Однак, на виході з кабінету він знову мене окликнув.

— Сіеле, бережи її, — промовив він і захихотів, як завжди це робить.

— Звісно, — відказав я. — Я — Ластівка, а вона мій клієнт.

— Ні, я маю на увазі взагалі.

Я здивовано блимнув. Про що він говорить?

— Захищай її не як клієнт, а як джентльмен. Це ж обов’язок джентльмена, захищати леді, чи не так?

— Е-е-е… Так… — невпевнено відповів я.

— Якщо оберігатимеш її як джентльмен, шляху назад вже не буде.

— Що це означає?

— Є такі люди, що займаються торгівлею все життя, але як тільки щось йде не по плану, відразу ж кидають роботу і тікають світ за очі. Але не я. Я завжди прагну довести справу до кінця, і ти маєш робити те ж саме. Як гадаєш, юначе? Вистачить духу?