Том 1    
Розділ 1. Ластівка, Сіель Міґрато


Обсуждение:

Авторизируйтесь, чтобы писать комментарии

Тишина в чате

Розділ 1. Ластівка, Сіель Міґрато

Літак «Поляріс» мчав на швидкості триста п’ятдесят кілометрів на годину на висоті трьох тисяч метрів під акомпанемент гулу двигунів та неповторного звуку відкритого неба.

Навіть океан внизу, великий та могутній, танув у порівнянні з небом. Бескінечна блакить поглинула усе навкруги, і лиш поодинокі купки пухнастих хмарин химерно виблискували на сонці. Небо і океан, здавалося, злилися у неперевершений синій градієнт. Варто було лише поглянути у вікно, і вся та неосяжність вмить захоплює розум.

Кажуть, землі світу, прозваного його жителями «Ной», колись процвітали і повнилися людьми. За легендами пустотливий бог вирішив потопити усе за одну ніч. Проте перед тим, як це скоїти, він наказав одному чоловіку, Ною, збудувати човен (Ной, якщо вірити малюнкам, був невимовно красивим. Тож, певно, Бог була дівчиною, яка закохалася в нього).

Ной збудував не один гігантський човен, а десятки. Кожен вміщав десятки тисяч людей і більше нагадував рукотворний острів, аніж судно. Хоч Ной і був дуже багатим, та навіть він не міг дозволити собі таку амбіційну оборудку. Тому йому довелося позичити достобіса грошей, щоб профінансувати будівництво. Звісно, не всі вірили у чистоту його намірів. Помірковували, що від усіх тих грошей Ной хибнувся розумом, через що з нього постійно кепкували. Проте той вірив, що вчиняє правильно, і не звертав на них уваги.

І правильно робив, бо скоро увесь світ проковтнула водяна безодня. Сушу і більшість її жителів забрало те велике лихо. Однак Ной зі своїми послідовниками і тварини врятувалися на побудованих ним човнах. Ті, хто вижив, стали прославляти Ноя і навіть назвали цей світ у його честь. І до тепер люди щасливо живуть на його човнах.

В дитинстві мої батьки часто казали: «Якщо не поспішиш до ліжка, то і тебе затягне на дно океану». Тоді здавалося, що у цілому світі не знайдеться людини, котра би не чула цієї легенди. Мабуть, якийсь великий казкар тисячі років тому оповів людям історію про потоп, і ті з покоління у покоління вона обростає усе новими деталями.

Мене ця легенда неабияк тішила. Думка про те, що можна ось так от вільно ходити по твердій землі куди заманеться, здавалася неймовірною. Це ж треба таку чудасію вигадати! Той перший казкар, певно, мав скажену уяву.

Але казки є казки. А дійсність зовсім інша. Оточує нас аж ніяк не суша, а безкрає небо і океан — кожен у своїх відтінках синього. Обоє мальовничі, але дуже небезпечні, хоч і здаються погідними. Один незграбний рух — і смерть. Природа не голубить тих, хто впаде в океан.

Озирнувшись довкола, я потягнувся до карти потоків справа і дістав коробочку із альмінового срібла, що не темніло незважаючи на свій поважний вік. Батькове ім’я, Акаша Міґрато, було викарбуване з лівого боці, а моє — прямо під ним. Така от традиція: коли карта переходить до нового власника, той карбує на ній своє ім’я. Кожен новий рядок продовжує історію карти и додає їй цінності і достовірності. Моя карта ще порівняно молода: на ній лише два імені. Та є і такі, що налічують десять, а то і двадцять імен. Але для мене вона цінніша за будь-який скарб — ні за що у світі її не продам.

Я вставив ключ, і коробка розкрилася в усі чотири боки. Всередині лежали дошка, ручка і записник. Ручка із довгої пір’їни альбатроса дісталася мені від батька. До дошки була прив’язана книга з товстою шкіряною палітуркою. Я перегорнув на останню сторінку, де закладав усі карти місцевості і розгорнув потрібну.

З моєї відправки із Весселу пройшло вже сорок годин. Під час польоту я дивився на прилади, звірявся з картою і озирався навкруги, прокладаючи курс. У поєднанні з внутрішнім компасом цього було достатньо, щоб вирахувати свої точні координати. Кілька дрібних поправок, і я вже на шляху до місця призначення — Неві.

Важливо постійно знати своє місцезнаходження, особливо — як далеко ти від пункту відправлення і пункту прибуття. У світі де нічого не стоїть на місці, надто легко заблукати.

Звісно, прилади мого «Поляріса» показують висоту та швидкість. Але є дещо вкрай важливе, чого вони виміряти не в змозі. Мій курс. Його ми повинні «відчути» самі. Це і зветься внутрішнім компасом.

Стародавні вчені стверджували, що Ной (наш світ) огортає слабке магнітне поле, що його наші внутрішні компаси використовують як орієнтир. Такі вчені як Кулон та Лоренц висунули низку теорій, що пояснюють цей феномен. Але я, чесно кажучи, анітелень в них не тямлю. Впевнений, що ніхто із нині живих теж їх не розуміє.

«Відчуття напряму» важко описати. Простіше всього уявити магнітне поле Ноя як потік води, що постійно нас омиває. Оскільки і вдень і вночі він завжди рухається в одному напрямі, я відчуваю будь-яке відхилення від курсу.

Ходять чутки, що в Ноєві часи існували рукотворні, не внутрішні компаси. Їх виготовляли з каменю, а скористатися ними міг будь-хто. Але якими б зручними вони не здавалися, по цей день ніхто так і не спромігся знайти жодного.

Тому люди зі слабким внутрішнім компасом були приречені, тільки-но вони відправлялися в путь. Лише з загостреним почуттям напряму можна подорожувати Ноєм.

Внутрішній компас є в усіх, але його точність дуже відрізняється. Тим, хто може визначити до восьми напрямів, призначають клас «D», до шістнадцяти — клас «C», тридцяти двох — клас «B», трьохсот шестидесяти — клас «А». Для тих же, хто в змозі визначити ще більше напрямів, існують класи «S» та «SS». Їх, у свою чергу, відокремлюють один від одного ще шість окремих класів.Мій клас — «S», необхідний мінімум для Ластівки.

Так чи інакше, згідно моїх обчислень, я вже скоро повинен прилетіти.

— Повинен, — стривожено прошепотів я сам до себе. — Якщо не побачу його, мені гаплик…

Зрештою, хоч швидкість і висоту можна точно виміряти, наші внутрішні компаси, а отже, і обчислення, не застраховані від людського фактору. Схибиш трішки — нічого, помилишся більше — і вітай кирпату.

Я занадто добре знаю, як то для Ластівок — відлетіти і ніколи не повернутися додому. Головне питання в тому, як довго ми протримаємося, перш ніж скоїмо невиправну помилку.

Я лечу у Неві. Це плавуча країна, що рухається за північними течіями. Зараз дме південний вітер, тож можливо, що Неві зсунулася на кількасот кілометрів на північ. У такому випадку мені доведеться прямувати за течією, щоб знайти її. Сподіваюся, цього разу все минеться.

Я щосили напружив очі і молився, щоб Неві виявилася неподалік. Вода, розмальована відблиском сонця та тінями хмар зовсім не допомагала.

— А! Знайшов! — нарешті промовив я після невдалих спроб засікти хоч якийсь натяк на місце мого призначення. На щастя, я таки зміг розгледіти корабель у південно-західному напрямку. Я дістав бінокль і підтвердив знахідку. На моє велике полегшення, то виявилася країна Неві.

Плавучі країни — це, як і йдеться з їх назви, країни, повністю розташовані на кораблях. Точніше кажучи, це рукотворні острови, збудовані на кораблях, що їх залишив Ной. Вони безкінечно сунуть океанськими течіями, або, як ми їх називаємо, «потоками».

Є також і справжні, нерухомі острови, але то велика рідкість. У світі не так багато клаптиків суші, достатньо великих, щоб розташувати на собі цілу країну. Більше того, навіть найменший із них вважається цінним ресурсом, тому країни постійно змагаються за контроль над ними. Очевидно, що в подібних умовах це не найкраще місце для життя.

За незвичну конструкцію Неві прозвали «Залізним Лезом». Корабель збудувано у вигляді двох лопатей, розведених у протилежні боки. У їх основі, невимовно високій та широкій, розкинулося справжнє місто.

По всьому узбережжю вистроїлася сила-силенна протиповітряних турелей. Три основні вісімсотміліметрові знаряддя розташовані посеред північної зони. З цих велетів далекобійністю тридцять кілометрів у разі необхідності стріляли по плавучим країнам.

На південній стороні розташувався порт, яким у ролі доку користувалися як кораблі так і літаки. І нарешті фортеця, що височіла у центрі. Подібні будівлі зустрічаються не так рідко, але ця, пофарбована в чорний колір, виглядає дуже зловісно.

Неві постійно воює за десяток північних островів, тож не дивно, що вона настільки укріплена. Для неї залякати і продемонструвати свою військову міць так само важливо як і воювати. Проте, як би добре їм не вдавалося залякати ворога, це не найкраще місце для життя.

Я потягнувся до передавача, відкрив інформаційну сторінку Неві на своїй карті та встановив з ними зв’язок.

— Говорить служба авіадиспетчерського контролю Неві, — промовили до мене після вдалого з’єднання. — Назвіть ваше ім’я, реєстраційні дані вашого літального апарату та ваше звання.

— Мене звати Сіель Міґрато. Літак — «Поляріс», реєстраційний номер — S006. Я Ластівка, член Гільдії Ластівок Вессела. Запрошую дозволу на посадку у морському порту.

— Вас зрозумів. Секунду, — відповіли мені і розірвали зв’язок.

Їх диспетчери прямолінійні і грубуваті, але чого ще очікувати від воюючої країни. До того ж чується мені недобре від того, як вони наказали мені почекати.

Я облетів Неві по колу, щоб краще все роздивитися. Тільки-но я повернувся на колишнє місце, як з одного з ангарів показався винищувач-перехоплювач. Схоже, інтуїція мене не обманула.

Лінія зв’язку передавача загорілася знову і я отримав повідомлення.

— Говорить служба авіадиспетчерського контролю Неві. Ми опрацювали запит Полярісу на посадку. Служба підтверджує прізвище Міґрато як довіреної Ластівки, але не підтверджує ваше ім’я, Сіель. — Так і знав, що вони це скажуть. — Тому ми не даємо вам дозвіл на посадку.

— У мене на борту вантаж, — відповів я, намагаючись цього разу звучати якомога рішуче. — Чи можу я сісти з цим?

Завойовувати довіру — ще одна необхідна робота для Ластівки, і нехтувати нею не в наших інтересах.

— Звісно. Подивимось, чи гідні ви носити прізвище Міґрато. — Цього разу голос диспетчера лунав набагато жвавіше.

Потім мені надійшло повідомлення від літака, котрий щойно злетів:

— Мене звати Клайс Алюет[✱] “Alouette” — (фр.) жайворонок., — представився пілот через відкритий канал. — Я служу у ВПС особливого призначення Неві.

Він здався мені молодшим за авіадиспетчера. Однак, зважаючи на посаду цього пілота. пір’ям він встиг обрости. [✱]”Обрости пір’ям” — набратися досвіду Таких хлопців не варто недооцінювати.

Куди б я не летів, батькове ім’я лунає звідусіль. Іноді так хочеться, щоб оточуючі зрозуміли, як важко бути гідним мого прізвища.

Внизу почали збиратися прохожі охочі помилуватися видовищем. Здається, людей зовсім не бентежить, що над ними назріває справжня «собача спотичка». [✱]Собача спотичка (англ. “Dogfight” » — повітряний бій. Навевно, жителі воюючої країни розцінюють подібне як буденну розвагу.

— Сіель Міґрато із Гільдії Ластівок Вессела. За правилами ти повинен знищити будь-кого, хто намагається відібрати твій вантаж. Згоден?

— Згоден!

Як тільки зв’язок обірвався, я негайно поклав руку на важіль керування двигуном (ВКД). Літак Клайса летить мені назустріч, але бій не почнеться, доки ми не пролетимо один повз одного.

— Округлі крила та вузький фюзеляж, — промовив до себе я. — Хм-м… Це точно «Спітфайр». [✱]Супермарі́н Спітфа́йр (англ. Supermarine Spitfire) — британський винищувач часів Другої світової війни. За своєю конструкцією це одномоторний суцільнометалевий моноплан з низько розташованим крилом і шасі що прибирається. Різні модифікації літака використовувалися в ролі винищувача, винищувача-перехоплювача, висотного літака, винищувача-бомбардувальника і літака-розвідника.

Північні країни надавали перевагу платформі «Спітфайр», вірогідно, за їх швидкість та легкість перехоплення ворожих літаків. На жаль, люди цієї епохи гадки не мають, що таке хороший дизайн літака чи будь що з ним пов’язане. Секрети технологій часів Ноя втрачені, і хоч ми і виживаємо за рахунок їх винаходів, про принцип їх роботи нам відомо дуже мало. Те, що людство здатне будувати зараз, не йде ні в яке порівняння з тим, що воно могло будувати колись.

Деколи люди знаходять древні останки на островах та в океані, що їх називають «архетипи». Багато країн перепроектовують їх конструкції і будують на їх основі власні літаки.

Найбільш помітна риса «Спітфайр» — це його округлі крила. Вони надають йому стійкості і полегшують кермування навіть на високій швидкості.

Виходить, його літак кращий за мій. Але мене це зовсім не турбує. В битві важливі і навички пілота.

Я потягнув штурвал вбік та на себе та одночасно штовхнув ВКД [✱]Важіль керування двигуном вперед, змусивши літак виписати висхідну дугу. У ближньому повітряному бою важливо мати перевагу у висоті. Стріляти вниз легше ніж вгору.

На віражу я побачив як Клайс виконував той самий прийом, але його маневр виявився швидшим, ніж я очікував. Він вирівнявся перший і полетів до мене.

— Несеться на швидкості не менше шестисот кілометрів на годину. Так от що значить літак з двома тисячами кінських сил?

Можливо, це якась нова модель. Потужність двигуна «Поляріса» — півтори тисячі кінських сил, максимальна швидкість — п’ятисот п’ятдесят кілометрів на годину. «Спітфайр» з легкістю мене наздожене навіть якщо я увійду у форсаж.

Так от що ховає Ной.

Я втиснув ВКД[✱]Важіль керування двигуном до кінця і продовжив тягнути штурвал на себе, хоч Клайс і виявився швидшим у цьому маневрі. Мій двигун вже задихався, але я таки спромігся зайти йому за спину.

Однак довго це продовжуватися не могло. Тільки-но я націлився на літак, Клайс майстерно виконав мертву петлю та за мить спікірував прямо мені на хвіст. Я негайно вирівняв літак і виконав бойовий розворот вниз, щоб розірвати дистанцію.

— Дідько, жене як вітрів батько…

Хоч завдяки моєму маневру ми пролетіли «спинка до спинки», він різко розвернувся у моєму напрямку, майже не сповільнившись.

Ну і страшенна швидкість у нього. Правда, нічого меншого я і не очікував. Якщо Неві і наважилися б відправити до мене когось, то тільки майстерного пілота на найкращому літаку.

— Навіть не знаю, чи зможу, — промовив я до себе.

Батько, можливо, міг би елегантно зайти йому за спину, але я далеко не такий монстр, яким був він. Мій старий міг з легкістю проскочити повз тридцять літаків, не спіймавши жодної кулі. Я ж лише почав вивчати основи.

Я повернув голову, щоб швидко оцінити його позицію. Він скоро натисне на гачок. Потрібно лише передбачити коли це станеться.

Я уважно слідкував за ситуацією і вичікував, поки наші літаки остаточно порівняються. Тієї ж миті він відкриє вогонь.

— Зараз!

Я негайно пірнув вниз і вирівнявся прямо над морем. В ту ж секунду наді мною промайнула кулеметна черга.

Я продовжив скеровувати літак все нижче і нижче, хоч і знав, що удар об воду на такій швидкості рівносильний зіткненню з бетонною стіною. Чим ближче я підлітав до водяної поверхні, тим більше компенсував недостачу потужності. Нашому жайворонку доведеться докласти куди більше зусиль, щоби наздогнати мене на такій малій висоті. [✱]Оскільки я не знаю, на базі якого літака побудований «Поляріс» і яка саме модифікація «Спітфайр» взята за основу літака противника, припускаю, що через різницю у конструкції крил і ширині фюзеляжу літак Сіеля мав кращі аеродинамічні властивості на наднизькій висоті. Можливо на «Спітфайр» встановлені подовжені накінцівки крила, що не підходять для низьковисотних польотів, або довжина крил «Поляріс» в цілому менша.

Я почав віхляти із сторони в сторону, щоб скинути його з хвоста, використовуючи педалі поворотного стерна. Але це було марно. Він спокійно летів за мною, очікуючи на ідеальну можливість для пострілу.

Клайс грає обережно. Занадто обережно. І я чудово знаю, як поводитися з такими бійцями. Весь політ я лише захищався, але прийшов час змінити правила і показати вояці, з якого я тіста.

Ми швидко наближалися до міста, де за нами спостерігала юрба. Цікаво, як їм наш бій? Бо мені страх як весело.

Я знову втиснув ВКД до упору і шугонув над північною частиною міста, де знаходилися численні сторожові вежі і турелі. Очевидно, мені необхідно уникати їх за будь-яку ціну, якщо не хочу розбитися і загинути. Потрібно сконцентруватися.

Я вчепився у штурвал і зосередився на тому, щоб не налетіти на жодну з перешкод, поки ухиляюсь. Навіть стіну, що опинилася прямо переді мною, я таки зміг облетіти. І чим більше я ухилявся, тим міцніше тілом і духом зростався з літаком. Скоро крила Поляріса стали немов моїми власними, а поворотне стерно, здавалось, підкорялося моїм інстинктам. Я став одним цілим з «Полярісом».

Глядачі, певно, не на жарт налякалися, спостерігаючи як я маневрую між цих веж і турелей. Але Клайс все ще дихає мені в спину.

— Що ж, а як тобі такий фокус?!

Я пролетів місто та прискорився у бік величезної чорної фортеці в центрі, немов збирався протаранити її. Тепер це не бій, а гра в фортецю і боягуза. Хто перший відхилиться з курсу, дасть іншому змогу зайти йому за спину і втратить перевагу.

Вітер завив тисячами вовчих голосів, небеса розійшлися і перед очима усе прояснилось, немов ще мить — і згину. Але я не злякався. Все здавалось настільки звичним. Мій батько обожнював небо, а це — його літак.

«Я знаю лише як керувати цим літаком», — казав мій старий. — «Хіба цього не достатньо, щоб літати?»

Я усміхнувся. Як сину свого батька, мені судилося піти його стопами.

За секунду до зіткнення я накренився в бік від чорної фортеці. Потік повітря, породжений маневром, відскочив від стін і виштовхнув літак у відкрите небо.

Клайс очікувано відхилився раніше, тож мені вдалося сісти йому на хвіст.

— Ти ба, підловив мене! — пролунав його голос у передавачі тільки-но я зібрався тиснути на гачок. — Здаюся!

Я вражений. Він не тільки вправно пілотує, а й знає коли зупинитися.

Поки я подумки хвалив Клайса, той похитав крилами вверх-вниз, ніби аплодуючи.

※ ※ ※

Мені не лише дозволили сісти, а й призначили авдієнцію з самим королем Неві — Швертом Неві Фальке.

— Неперевершено! — проголосив він, тяжко плескаючи мене по плечу. — Ви вже, певно, і батька догнали!

— Т-та яке там… — відповів я.

— Ваша битва нагадала мені той день, коли ваш батько вперше прибув у Неві.

— Мені ще багато чому треба навчитися, — скромно перефразував я.

Раптом Шверт недобре зиркнув на мене.

— Що ти сказав?

— Га?

— Ти тільки що переміг нас, і смієш казати, що ще вчишся?.. А що ж тоді мої війська? Га? Чи ти прилетів сюди, щоб принизити мене?

Я гарячково похитав головою.

— Ні, що ви! Я не це мав на увазі!

Король розреготався. Схоже, не треба було сприймати його серйозно.

— Жартую.

— Га?

— Ти так знітився, що закортіло тебе налякати! — промовив він з широкою посмішкою. — Принаймні у цьому ти не схожий на свого батька. Світу потрібні такі як ти! Бо лиш з такими як я він полетить шкереберть! — Він розреготався так голосно, що по залі пройшлася луна.

— Ха-ха-ха… — з напруженою посмішкою підіграв йому я. Не вмію я спілкуватися з такими галасливими як він.

— Точно! Агов! У мене є дещо для тебе.

— Е?

Король плеснув у лодоні і перед ним негайно з’явився слуга з двома золотими злитками.

— Золото!? — не повірив я. Два злитки, кожен по п’ятсот грамів. У сумі важать кілограм і варті приблизно чотирьох мільйонів ґоутів. На такі гроші можна легко прожити цілий рік.

— Прийміть їх як вибачення за той прикрий інцидент, — попросив Шверт.

— С-секунду! Я не можу їх прийняти… Я ні граму з них не заробив!

— А ви міцний горішок, — насупився Шверт. — Не соромтеся! Це мій вам подарунок!

— І все ж…

— Добре. Як вам таке? — запитав він, взяв один із злитків у праву руку і підсунув його прямо мені під носа. — Це — за вашу неперевершену битву. А це… — Потім лівою рукою прихопив і другий. — За те, що продовжите справу вашого батька як Білокрилий. Таке формулювання вас влаштує? — запитав він і знову щиро засміявся.

Ну хіба я можу йому відмовити?

— В такому випадку, давайте узаконимо нашу угоду. Будьте люб’язні, передайте вашу карту.

Я кивнув, відкрив коробку і протягнув йому картографічну книгу, що лежала пристебнутою всередині. Король відкрив сторінку Неві, поглянув на неї і раптом спинився.

— Зрозуміло. Я і з батьком вашим її підписав. Важко повірити, що він зміг настільки розширити карту… Ластівка, яку оберігало море, небо і вітер. Він як ніхто був достойний називатися Білокрилим.

Мене аж пересмикнуло. Так завжди стається, коли хтось говорить про батька. Тиск продовжувати його справу просто нестерпний, бо усі очікують, що я такий же або навіть кращий за нього.

— Так, Ваша Величносте, — з обманливою посмішкою відповів я. — Впевнений, мій батько був би радий це почути.

Мені доводиться переконувати інших, що я з радістю слідую його стопами, бо це саме цього від мене очікують. І, ставши Ластівкою, я повинен виконувати цей обов’язок.

Бути Ластівкою значить контактувати з іншими людьми та країнами. Саме тому я повинен викликати симпатію і повагу, і, що не менш важливіше, відплачувати тим же. Я більше не можу виражати особисті почуття. Я втратив цей привілей, коли почав власну пригоду.

Шверт підвівся зі свого трону і віддав мені книгу.

— Я, король Шверт Неві Фальке, урочисто проголошую, що Сіель Міґрато за прізвиськом Білокрилий отримує карту потоків Неві. Будь-ласка, прийміть її.

— Щиро дякую.

На сторінці Неві, під записом для батька, з’явилися такі рядки:

Неві офіційно уклала контракт з Ластівкою Сіелем Міґрато.

- Король Неві, Шверт Неві Фальке.

— Тепер, коли з формальностями покінчено, підходьте! Вип’ємо!

— Але я неповнолітній…

— Неповнолітній у Весселі, я так розумію?

— Та і в Неві теж, скоріше за все.

— Не чув, щоб у нас діяв такий закон!

— Ваше Величносте, пан Сіель замолодий, щоб вживати алкоголь навіть у нашій країні… — втрутився слуга.

— Що ти там бовкнув? Хто цей закон взагалі вигадав!?

Ми з ним дійсно різного поля ягоди…

※ ※ ※

Подорожувати Ластівкою — важке і делікатне випробовування. Успіх польоту повністю залежить від твоєї карти потоків.

Усі плавучі країни рухаються по своїм океанським течіям і частіше за все їх маршрути відрізняються. Деякі слідують за гігантськими течіями, деякі — за течіями поменше. Є навіть такі, що крутяться десь посередині. Кожна країна визначає рік як час, за який вона проходить повне коло по своїй течії, тому у кожної він різний. Через це карти потоків такі необхідні. Вони містять інформацію про те, як кожна з течій себе поводить.

Хоч по Ною і снують величезні плавучі країни, наразі ніхто не може створити нову. Сільськогосподарські культури можна вирощувати на кораблях, але такі ресурси як метал, нафта чи вугілля там взяти нізвідки. Країнам завжди не вистачає землі та копалин, тому велика увага приділяється островам, де їх можна видобути.

Проблеми виникають, коли один і той же острів знаходиться на шляху кількох країн. Тоді кожна з них відряджає на сушу війська і раз на рік оновлює особовий склад, коли знову пропливає повз. Таким чином війна за володіння островами ніколи не завершується.

Але це не єдина наша проблема. Справжня біда починається, коли дві країни зустрічаються віч-на-віч. Подібні битви забирають достобіса життів. Іноді країни зникають зовсім.

Тому карти потоків вважаються надсекретними даними. Варто їм просочитися і весь корабель, а з ним і люди, опиняться в небезпеці.

Проте час-від-часу країни наважуються співпрацювати і утворювати альянси. Тут і потрібна допомога Ластівок. Ми — посередники, свого роду подушки безпеки. Завдяки гострому почуттю напряму і літакам з вічними двигунами, що передаються з покоління в покоління, ми подорожуємо між країнами.

Карту потоків можна отримати лише завоювавши довіру країни і підписавши контракт. До Ластівок ставляться дуже обережно. Від їх рішення залежать десятки тисяч життів. Карта потоків, що мені її залишив батько, містить схеми пересування п’ятнадцяти таких країн та координати ста сімдесяти шести островів, тож вона дійсно цінніша за моє життя.

Щоб карта перейшла до нового власника, той повинен отримати рекомендаційний лист або стати спадкоємцем через заповіт колишнього власника. До того ж Гільдія Ластівок зобов’язана провести низку тестів, щоб визначити відповідність кандидата. Чим цінніша карта, тим складніші тести.

Але це не означає, що країни зненацька довіряться спадкоємцю. Раз мені судилося продовжити справу свого батька, доведеться перейняти і довіру цих країн до нього. Простіше кажучи, завоювати її власноруч.

Я безмежно вдячний Королю Неві за його довіру. Завдяки йому мої небесні поневіряння набули нового сенсу.

Чесно кажучи, мене мало цікавить робота Ластівки як така, ба навіть платня за неї. Наразі, я отримую триста тисяч ґоутів за кожен лист із Вессела. І, як на мене, цього біль ніж вдосталь. Я не проти доставляти їх і задарма.

Мені подобається літати. Ось чому я цим займаюсь. Але як спадкоємець прізвиська Білокрилий я не можу літати без діла. Робота Ластівкою — всього лиш виправдання, щоб літати і насолоджуватися небом, котре я так люблю.

※ ※ ※

Відвідавши короля у головній фортеці, я нарешті міг доставити листа одному із містян. Заради цього я, власне, і летів так далеко.

На жахливо заплутаних вулицях Неві вкрай легко заблукати. Можливо, їх спроектували таким чином, щоб у разі вторгнення захисники мали тактичну перевагу. Але небезпечним це місце не назвати. Вузькі вулички між рядів ще вужчих будиночків — все і всі довкола та близько один до одного. Люди ходять по місточкам, що замінюють їм вулиці, ба там і спілкуються.

Яке затишне місце для життя.

«До речі, де це я?..», — подумав я, опинившись в черговому глухому завулку. Орієнтуватися по місцевості тут очікувано складно. Я вже набрів на стільки подібних місць, що остаточно перестав розуміти, де знаходжусь.

І от, коли я безцільно блукав містом…

— Агов, — зненацька озвався чоловік позаду.

Високий та кремезний, він тим не менш складав враження миролюбної людини. Не в останню чергу завдяки своїм блакитним очам і довгому золотистому волоссю. Нашивка з прапором Неві на брунатному кітелі видавала в ньому військового.

— Цей-то… Не подумайте, що я якийсь злидар… Я тут за… — промимрив я і почав було виправдовуватися, та чоловік перебив мене стриманою осмішкою.

— Ні-ні, що ви, — похитав він головою. — Просто помітив, як ви вояжуєте туди й назад між двома кутами. Заблукали?

— А… Ні. Заждіть, що? — збентежено запитав я у відповідь.

— Невже здалося? В такому випадку, вибачаюся. Гарного дня.

Чоловік відвернувся і зібрався йти геть, та не встиг ступити і кроку як я закричав.

— П-почекайте! Я справді заблукав!

※ ※ ※

— Ластівка? Що, пілот «Поляріса»? Ви Сіель Міґрато!? — недовірливо запитав чоловік.

Я засміявся.

— Літаєте ви добре, але не чудово, якщо розумієте, про що я, — продовжив він.

Я не звернув увагу на надмірну відвертість чоловіка. Висловився він грубо, але мав добрі наміри.

— Мені часто це кажуть… — відповів я. — Ви спостерігали за боєм внизу?

— Ох, перепрошую. Я ж не представився. Член першої винищувальної дивізії ВПС Неві, Клайс Алюет до ваших послуг.

— Клайс… Заждіть, так ви…

— Ага! Я той самий пілот «Спітфайра», якого ви перевершили.

Оце так збіг обставин. Ми лиш незграбно усміхнулися один одному.

— Та все ж. В вашому віці це неабияке досягнення. В теорії у мене був кращий літак, кращий двигун і краще знання місцевості… Усі можливі козирі. Але я все одно програв, — промовив Клайс і гірко усміхнувся. Йому вистачило професіоналізму не видавати емоції, але я бачу, що поразка його розчарувала.

Не знаю, що відповісти. Повинна бути відповідь, що влаштує нас обох. Якщо почну виправдовуватись, то ще більше засмучу чоловіка. А якщо похвалю за хороший бій чи просто погоджусь, то виглядатиму занадто гордовитим.

Що ж мені відповісти? Досі нічого не спадає на думку. Саме в такі моменти хочеться бути дорослим, котрий вдалим словом висковзне з неприємної ситуації. Та, нажаль, я лиш безпомічна дитина.

Я нічого не відповів і наша розмова обірвалася. Замість того я лиш крокував за Клайсом, а він вів мене до потрібної адреси. Хотів би навчитися краще знаходити спільну мову з людьми… Скільки себе пам’ятаю, завжди виходило доволі кепсько.

Піднявшись на невисокий пагорб, Клайс зненацька запитав.

— Гей, чому я не зміг перемогти тебе?

Я ненадовго замислився і відповів.

— Замість того, щоб грати у свою гру, ти втрапив у мою. Хто знає, як би все обернулося, не полети ти за мною у місто.

— Не міг же я відмовитися від такого змагання у своєму небі.

— Не в тому справа, — кивнув я. — Твій «Спітфайр» набагато швидший за мій літак, але я трохи переважаю тебе у маневреності завдяки меншому радіусу повороту. Тому, завівши тебе у місто, я перехопив ініціативу. До того ж мій вічний двигун кращий за твій бензиновий на таких точних швидкостях. Обери ти краще місце, наприклад, більш відкритий простір, де ти міг би краще скористатися своєю швидкістю… — Я зупинився, помітивши мовчанку Клайса. — Вибачте. Напевно, я поводжу себе дуже хвалькувато…

— Аж ніяк. Здається, я нарешті розумію, чому не виграв… — відповів він і цього разу посміхнувся відверто. Він здавався щасливішим, але підтвердити цього я не міг. — Гей, не думаєш, що той бій був веселим?

— Є таке.

— Так і знав… — прошепотів він. — Я не на жарт перелякався. Коли я переслідував тебе у місті, мені було дуже страшно.

Він замовк на мить і підняв очі догори.

— Перебуваючи у повітрі, ти не переставав вираховувати можливості. Знаючи свої сильні та слабкі сторони, ти змусив мене грати у гру, у якій міг скористатися своїми перевагами. Я ж настільки зациклився на власній гордості та писі, що не розгледів шляху до перемоги. Через те і програв.

Мене настільки збентежила його відповідь, що я забув відповісти. Напевно ще й гримасу якусь скорчив, бо Клайс не відводив від мене очей.

— В чому справа? — запитав він.

— А, нічого… Просто я ніколи про це не думав.

Клайс у відповідь розреготався на манер галасливого короля. Я трохи знітився, бо не розумів, з чого він сміявся.

— Про що ж ти тоді думаєш, коли літаєш?

— Про що я думаю?

— Так. Що спадає на думку?

Я замислився, але нічого не міг пригадати.

— Не знаю… — нарешті відповів я.

— Ти не знаєш, про що думаєш?

Я кивнув.

— Цікаво…

— Можливо, я взагалі ні над чим не замислююся.

— Може бути, — відповів пілот.

— А ти, Клайсе? — запитав я і аж сам здивувався, що цього разу продовжив бесіду. — Про що ти думаєш у небі?

— Про власну загибель, а потім про смерть ворога, — твердо відповів він.

Я ковтнув. Які сильні слова.

— Я народився щоб боротися, — продовжив він. — Тому мій обов’язок — знищити ворога перш ніж він знищить мене.

Я ніколи в житті не вбивав іншого пілота. У кожному із безлічі боїв я робив усе можливе щоб не пошкодити противника серйозно і змусити його відступити, або сам відступав. Як Ластівка, я повинен захищати вантаж. Для цього не обов’язково стріляти з кулемета, навіть у бою.

З іншого боку, Клайс не зволікав відкривати вогонь. Його єдиний обов’язок — воювати, воювати і ще раз воювати. Те, що очевидно воєнному, мені досі важко прийняти...

— Це пригнічує… хіба ні? — м’яко промовив я.

Клайс похитав головою.

— Не думаю.

— Чому?

— Якщо воюватиму я, комусь іншому не доведеться.

Я нарешті починаю розуміти, що він має на увазі. Але каже він правду чи просто чеше язиком, мені не відомо. Як би там не було, я твердо переконаний, що воювати — погано.

— Тож ти жертвуєш собою заради порятунку людей.

— Щось на кшталт.

— Кажу ж. Сумно все це…

— Навіть якщо й так, у цьому немає нічого поганого. Я хочу захистити і вберегти людей, — промив він скоріше собі, ніж мені.

Я нічого не відповів і вирішив крокувати мовчки. Але через деякий час Клайс знову звернувся до мене.

— Слухай. А для чого ти став Ластівкою?

— Мені потрібна причина, щоб літати, — не роздумуючи відповів я.

— Причина?

— Так. Я перейняв літак і прізвисько свого батька, Акаші Міґрато, щоб літати. Для цього і став Ластівкою.

— Овва! — лиш вигукнув Клайс і явно про щось замислився.

Помовчавши трохи, він нарешті відповів.

— Це якось пригнічує… — Клайс деяк іронічної повторив мої слова.

— Думаеш?

— Ти став Ластівкою, щоб літати. Вірно?

Я кивнув. Клайс усміхнувся.

— А я вважав, люди літають, щоб пізніше стати Ластівками, а не навпаки.

Я обміркував його слова, але так і не зміг їх збагнути. Як райдуга: так близько, що, здається, можна відламати шматочок, і водночас така недосяжна.

— Хіба погано літати просто тому, що хочеться? Заради власного задоволення? — запитав я.

— Звісно ні. Мені здається, це чудово… Просто не для мене, — відповів він і зупинився. — Ну що, от ми і на місці.

Я так зосередився на розмові, що втратив відчуття часу і навіть не помітив, як ми прибули.

— Знаєте, Сіеле. Я радий, що поговорив з вами.

Я ствердно кивнув.

— Дякую, що проводили.

Клайс покрокував геть, але раптом повернувся і додав:

— Сподіваюся, одного дня ви знайдете справжню причину бути Ластівкою.

Я злегка кивнув йому у відповідь і постукав у двері. Лист саме себе не доставить.

※ ※ ※

Двері відчинила дівчина в фартусі і головній пов’язці. Припускаю, це одна із покоївок.

— Я Сіель Міґрато з Гільдії Ластівок Вессела. Вам лист.

— Ластівка!? — стрепенулася дівчина і хутко провела мене до вітальні. — Будь-ласка, заждіть тут хвилинку! Я покличу хазяїна, — прощебетала вона і вимайнула з кімнати. Певно, мене тут не чекали.

Трохи згодом у кімнату увійшов похилий чоловік із довгим сивим волосся, зачесаним назад. Та незважаючи на вік, чоловік випромінював неабияку силу. На його плечах звисав блискучий темно-синій бавовняний піджак. Для розведення вівці необхідно чимало землі, тож ціну за такий одяг провадять високу.

— Не очікував отримати щось із Вессела, — заговорив чоловік. — Від кого це?

— Від давнього бойового побратима, — відповів я. — Так сказав відправник.

Я просунув руку персикову шкіряну сумку та витягнув листа, запечатаного червоним воском. Старий обережно оглянув його, після чого взяв ніж і спритно розрізав конверт.

— Дай-но мені поглянути, від кого це… — промовив він, вчитуючись у листа. — Так… Так… Точно він. Навіює спогади. — Хазяїн будинку усміхнувся і перевів погляд на мене. — Ти знаєш відправника цього листа?

— Що? А, ні. Я просто листоноша.

Між Ластівок є таємне правило не відкривати посилки і не сунути свого носа в життя відправників та отримувачів. Також Ластівки не несуть відповідальності за зміст та наповнення посилки. Ми доставимо будь що, якщо заплатять.

Мабуть, така традиція з’явилась через необхідність доставляти сумнівні посилки, що могли спричинити дипломатичні проблеми. Тому я ніколи не цікавлюся більше необхідного. А то хто знає, яке осине гніздо я розворушу.

— Впевнений, він був радий поспілкуватися з молодою Ластівкою. Відправник теж колись, як і ти, перебував у Гільдії, — сказав чоловік. Хоч він і дивився прямо на мене, розум його витав десь у далеко у минулому. — А я, хоч зараз по мені і не скажеш, колись служив у повітряних силах Неві.

Я кивнув. Недивно, що він виглядає таким сильним.

— У старі сиві часи… — продовжив чоловік, — він доставляв щось у Неві і по дорозі його атакував іноземний корсар. Тоді ми врятувалися разом… Дивно, що я досі це пам’ятаю.

Він знову поринув у спогади і згодом знову звернувся до мене:

— У тебе ще є час?

— Так. Я тут лише щоб доставити цей лист, — з посмішкою відповів я.

— Будь ласкавий, зачекай хвилинку. Я хочу написати відповідь.

— З задоволенням.

— Я піду доручу покоївкам приготувати оплату. Почувайся як удома. Якщо хочеш щось, не соромся звертатися до будь-кого у цьому домі.

— Дякую вам.

— Я дуже радий, що ти сьогодні прибув до нас. Зачекай на мене. — Він поклонився і весь радісний покинув кімнату.

Більшість отримувачів відповідають на листа. Це коштує приблизно від двохсот до чотирьохсот тисяч ґоутів і вище, якщо відстань до отримувача ще більша. Зовсім недешева послуга. Більшість не витрачає стільки і за місяць.

Та хоч багато клієнтів і мають чималі статки, справа геть не в грошах. У світі, де країни віддалені одна від одної, люди готові платити скільки завгодно, лиш би хоч якось спілкуватися зі своїми друзями по той бік океану. В дитинстві батько казав мені, що зустрічати людей зі всього світу — то неабияка розкіш. Саме тому він вважав роботу Ластівки благословенням.

І я прекрасно його розумію, але на себе приміряти це ніяк не можу. Усі так радіють посилкам, що мені доводиться їм підігрувати. Але всередині мене долають суперечливі почуття. Іноді я настільки хвилююся, що спирає подих.

Іноді життя здається нестерпним. Звідки це взагалі взялося, що зустрічатися з людьми — приємно?

Невже моя робота настільки важлива?

※ ※ ※

Я отримав відповідь на лист і того ж дня вилетів з Неві. На щастя, в цей час дві країни дрейфували ближче одна до одної, тож дорога назад буде швидкою. Шість годин польоту, зупинка на нічліг у нерухомому місці, і вже до опівдня наступного дня я повернуся у Вессел.

Мої підрахунки виявилися вірним, і наступного дня мій літак сів у Весселі.

Зовнішній вигляд країни багато каже про її історію. Той же Вессел, наприклад, виглядає зовсім не так, як Неві. На відміну від укріпленого з усіх боків Неві, містечка Весселу охайні та мальовничі. І у самому серці цього мирного острова стоїть казковий, сяючий на сонці, немов дзеркало, замок.

Вессел звуть «Принцеса океану» за наше миролюбство і багаті запаси копалин. Подібних країн небагато. Вони знаходяться далеко одна від одної і дрейфують по таким течіям, на шляху котрих достатньо островів, не доступних іншим країнам. Тому завдяки монополії на острови Вессел здатен добувати ресурси, не витрачаючи на оборону. Навіть здалеку видно, що країна тоне в багатствах.

На підльоті я налаштував передавач на необхідну частоту і зв’язався з диспетчерською вежею.

— Говорить Сіель Міґрато, Гільдія Ластівок Весселу.

— О, як ся маєш, Сіеле? З поверненням. Можеш сісти.

— Дякую.

Диспетчери так часто чують від мене звичне повідомлення і бачать мій літак, що, напевно, вже без проблем впізнають нас.

— Посадка, як завжди. Шістнадцятий аеродром, будьте ласкаві.

— Прийнято… Радий повернутися додому.

Щоразу трохи нервуюся, промовляючи ці слова. Ніяк не звикну до них.

Я закінчив передачу і зайшов на посадку з півдня.

※ ※ ※

Покинувши кабіну, я негайно попрямував до фортеці. Щоразу дух захоплює, ніби бачу її вперше. Така висока, що аж шия заклякає, коли дивлюся на фортечну вежу. Але в той же час така чиста та недоторкана, ніби веде до самого раю. Мені довелося споглядати безліч фортець з того часу, як я став Ластівкою, але жодна з них не зрівняється з цієї в красі і грандіозності.

На вході мене зустріли імперські вартові і на підйомнику доставили до тронної зали.

— Ластівка Сіель Міґрато успішно повернувся із завдання, — ставши на коліно, відзвітував я.

— Радий, що ти повернувся цілим і неушкодженим. Підведись, — відповів король.

Його звуть Соул Вессел Кенел. По цьому суворому та повному сил чолов’язі і не скажеш, що йому вже п’ятдесят. За неперевершені здібності не тільки зберігати а й примножувати національні багатства в народі його прозвали Мудрим.

— Ти вперше літав у Неві, чи не так? Та ще й прийняв естафету Білокрилого від Акаші. Як усе пройшло?

— Після прибуття мене втягнули в повітряний бій, після чого призначили прийом у короля. Він сказав… — Я замовк і гірко усміхнувся. — Що я такий же вправний, як і мій батько. Потім ми уклали угоду.

Соул прояснів.

— От як! Хто був твій противник?

— Хтось на ім’я Клайс Алюет із спецпідрозділу військово-повітряних сил Неві. Сильний боєць.

— Щоб ти, та так когось похвалив… Він точно не ликом шитий

Я кивнув. Про майстерність Клайса я можу розповідати днями, але, думаю, Соула цікавить і літак противника.

— Та і літак його неабияка халепа, — додав я. — Він сконструйований на базі звичайного «Спітфайр», але, скоріше за все, це нова модель, що перевершує наші технології. За моїми підрахунками він досягав шестисот кілометрів на годину, але, можливо, здатен розігнатися до приблизно шістсот п’ятдесяти.

— Зрозуміло… Тоді виходить, що нам нічого їм протиставити.

— Саме так. Прототип чи ні, а у того літака принаймні дві тисячі кінських сил.

Соул насупився і ненадовго замислився.

— Як би там не було, твої дані дуже доречні, — нарешті промовив він. — Прийми мою подяку. Сподіваюся, ти і надалі будеш нас підтримувати.

— Дуже вам дякую, — поклонився я і поспішив покинути залу.

— Зажди, Сіеле. Це ніяк не стоється справи, але... Останнім часом ти не відвідував ніяких сусідніх країн, окрім Неві?

— Ні. Перед Неві я літав від острова Дайвел до Барко.

— Барко? Далеченько звідси.

— Я провів там майже весь свій час, тож поблизу Неві не літав, — відповів я. — А що, вас зацікавила якась з країн поблизу?

— А, та ні. Вибач за дивне питання.

※ ※ ※

Люди рідко подорожують, тож країнам нелегко шпигувати одна за одною, і більшість інформації надходить якраз від Ластівок. Повертаючись з місії ми приносимо відомості на кшталт нового короля, альянсів чи війн між країнами, ба навіть щось про технічні здобутки їх армій та нове озброєння. Іноді Ластівки приймають подібну інформацію як платню.

Впевнений, що добуті мною відомості про новий бензиновий двигун Неві вкрай цінні і безсумнівно знадобляться мені у майбутньому.

Після авдієнції у короля я доставив відповідь на лист відправника і вийшов на прогулянку по центру міста навколо магазинчиків, що тулилися на вимощених цеглою схилах. Сяючі чистотою будівлі з підніжжя до самого неба устилали пагорби.

Юрба заполонили вулицю. Напевно, така жвавість та енергійність теж притаманна Весселу.

За один похід у центр я купую їжу на два тижні. В основному це солонина, в’ялена яловичина, деякі овочі а також яйця та хліб.

У Весселі на дивовижу майже не буває дефіциту продуктів. На відміну від інших країн, у котрих іноді просто не вистачає їжі та товарів для продажу. Для них Вессел — це місце, де купується будь-що.

На щастя, я заздалегідь викроїв собі достатньо часу, щоб спокійно закупитися. Наразі Вессел дрейфує за тисячу кілометрів від крихітного острову на північному сході під назвою Санк Тьєра. Знайшов його мій батько, а я час від часу потайки туди залітаю.

Я вирішив провести тиждень на тому острові, щоб відпочити від роботи. Винагороди за завдання в Неві мені вистачить на цілий рік, тож чому б і ні?

※ ※ ※

Я наклав на заднє сидіння всю ту їжу і припаси, що накупив у Весселі, і відлетів до сутінок. Дув приємний вітерець, небо купалося в гарячому багрянці догораючого сонця, а океан внизу немов пофарбували червленим золотом.

Глибоко вдихнувши, я полетів прямо в той картинний горизонт. Обожнюю споглядати на висоті, як змінюється небесна палітра. Нема на світі краєвиду, здатного затьмарити це видовище.

Через три години на горизонті нарешті замайорів крихітний, як горошина, острів Санк Тьєра. Було б добре знайти його раніше, але через острів не проходила жодна течія, та й завидіти таку крихітку з висоти зовсім не легко. Про цей острів знав лише мій батько і кілька наближених до нього Ластівок.

В закрученій у рогалик затоці старий звів величезний пірс для посадки та хатину.

※ ※ ※

Знижуючись, я знову задивився на краєвид. Палаюче небо вже бліднішало. Сонце котилося усе далі за горизонт, але в нього все ще ставало сили обпікати пісок на березі. Кристально чиста вода плескалася перед хатиною, а за нею розкинувся могутній праліс.

Не сильно перебільшу, якщо назву Санк Тьєру землею обітованою. Бог знає, скільки грошей та ресурсів люди готові віддати за цей клаптик землі.

Ох, це ж треба. Милуюся красою, а думаю, за скільки її продати. Або я дорослішаю, або втрачаю глузд.

Я обережно приземлився на пірс, від чого той з тріском занурився під воду і тут же відскочив назад. Вільним кінцем він плавав на поверхні води, тому трохи похитувався від моїх кроків.

— Аж минуле згадалося, — не стримавшись, прошепотів я.

Востаннє я був на цьому остові у сім років. Тоді батько привіз мене сюди і без попередження повернувся у Вессел. Так я застряг тут на чотири дні сам-один.

Зараз я згадую про це з посмішкою, але тоді здавалося, що мені кінець. Я витирав сльози на березі під нічним небом, поки очі не почервоніли і розпухли.

Небо, немов усіяна смарагдами безодня, тієї ночі так захоплювало дух, що я ненадовго забувся. Вервечка із тисяч яскравих вогнів захоплювала дух.

З того часу мені не довелося спостерігати щось подібне. Краєвиди міст, ба навіть те, що я бачу з вікна «Поляріса», — ніщо навіть близько не зрівняється з красою того зоряного неба. Тієї ночі я усвідомив, що і в цьому світі трапляється щось прекрасне.

Наступні пів дня я байдикував і ще пів дня намагався розпалити багаття. На щастя, мені це вдалося. Ще й риби спіймав.

На третій день я змайстрував пастки і вже не вудив сам. А ще вирішив додати до раціону рослини. Перед цим, звісно, скуштував геть трошки і почекав з годину, чи не стане погано. Та хоч трава і виявилася їстівною, смакувала не солодше гіркої редьки.

Після заходу сонця я страхався і тремтів від голосів диких тварин навкруги. Накрившись ковдрою, я чекав світанку біля коминку у хатині.

За ті чотири доби острів навчив мене безлічі речей: як важко добути їжу, які страшні бувають ночі і яким прекрасним може бути небо; показав примхи моря та багатство лісової живності. Та найголовніше — я зрозумів, наскільки я крихітний у порівнянні з цілим світом.

Я відкрив настіж двері хатини і струсив пилюку з одягу. Всередині все так, як я його пам’ятаю. Прибирання, звісно, не завадить, але поспішати не нема куди. На ніч достатньо і ліжка. Дерев’яна рама наче не згнила, тож просто зміню постіль.

Поки я зносив багаж та припаси в хатину, на вулиці вже стемніло. Впоравшись, я запалив ліхтар і покрокував на берег, де малим провів кілька днів.

※ ※ ※

Я розпланував усе на тиждень вперед… або не розпланував. Залежить від того, як ви розумієте планування. Сім днів та ночей я робитиму все, що душі заманеться. Наминатиму приготовані смаколики і споглядатиму краєвиди Ноя.

Так я і проведу цей тиждень… Принаймні, хочеться у це вірити. Чомусь я не почуваю себе відрізаним від усього світу.

Тільки-но я ступив за поріг, як одразу примітив, що щось не так.

— Що це там?..

На піску лежало щось схоже на шматок деревини. Я зацікавився і пішов перевірити. Та чим ближче я підходив, тим менше воно виглядало як корч — більше як обривок полотна. Лиш посвітивши ліхтарем прямо над знахідкою, я нарешті розгледів, що то.

— Людина!? — сторопів я.

Шматок тканини виявився білою сукнею. Тепер же я бачив і все інше: руки, лице, ступні…

Я заспокоївся і підповз до крихітного тіла та освітив бліде, як крейда, лице ліхтарем. Здалося, що вона вже померла, але, прислухавшись, я розчув слабке дихання.

Дихає ­– значить, ще не пішла в лоно Аврамове. Рука страх яка холодна. Напевно, довго у воді пробула. Потрібно її зігріти.

Повагавшись я взяв дівчину на руки. Крихітна, але через просякнутий водою одяг вона виявилася важчою, ніж я очікував. Я ніс її дуже обережно, щоб не впустити по дорозі до хатини.

На обличчі дівчини відобразився біль, тож я поспішив додому і поклав її на ліжко. Так втомився, що аж руки одняло. Та й що далі робити — незрозуміло.

Дівчина промокла до нитки. Якщо нічого не зробити, долежеться до переохолодження. Та щоб як треба її зігріти, спочатку доведеться зняти весь мокрий одяг. Не хочеться роздягати дівчину, поки вона непритомна. А раптом прокинеться?

Я зам’явся і погляну на неї. Гарненька, але, судячи з виразу на обличчі, ледве жива… Потрібно діяти швидко.

Що ж робити? Навіть роздягнути її не так вже і легко. Короткий піджак, і довга біла сукня, пов’язана на спині стрічками до самого шийного ремінця. Ще є якась нашийна прикраса. Та розгледіти важко, бо все закрите одягом.

— Н-неможливо, — виголосив я, намагаючись якомога обережніше стягнути з дівчини піджак.

Схоже, все кріпиться до цього шийного ремінця, тож спочатку доведеться розстебнути його. Тільки от застібку знайти не можу.

«Напевно, вона під тканиною», — заключив я, обережно просунув палець крізь шовкове блакитне волосся і намацав ремінець. Ґудзик і справді виявилася всередині.

Та розстебнути його однією рукою та ще задачка.

Вибач, потерпи ще трохи.

Дівчина неначе марила: з кожною секундою дихала все тяжче і більш обривисто.

Я обережно підняв ґудзик над шиєю, виліз на ліжко, обхопив вільною рукою голову дівчини і зосередився, намагаючись ігнорувати те, що злегка торкався її лиця.

На щастя, ремінець вдалося розстебнути, не надто тиснучи їй на шию. Без нього дівчині, здається, трохи полегшало. А я нарешті зміг зняти з непритомної піджак та довгі темно-сині рукавички. Тепер стало набагато легше.

Я так часто її торкався, що довелося переконати себе, що іншого вибору просто не було.

Зрештою я спромігся зняти все, окрім сукні, підвіски і довгих панчох. Все. Ні за що у світі не зайду далі.

Потім я сяк-на-так закутав дівчину у дві ковдри і повісив її мокрий одяг коло каміну. Я ледве тримався на ногах, але спати не можна. За вечір хижа сильно охолола. Така температура їй не підходить.

Здається, в комірчині ще залишилася дрова. Я наніс їх до каміну, підпалив сірником трохи сушняку, і коли той вдосталь розгорівся, поклав його на поліна.

Кімната нагрілася так, що стало жарко. Я зняв сорочку і пішов перевірити пацієнтку. Її лице мало-помалу розслаблялося, і, головне, вже не було таким смертельно блідим.

Схоже, все уладналося, і я нарешті можу спокійно поміркувати. Найближче звідси місце — це острів Дайвел на північному заході, але навіть до нього сімсот кілометрів шляху. Стільки самотужки не пропливеш.

Я, звісно, радий, що встиг на допомогу, але що робити, як вона прийде до тями? Сподіваюся, усе буде добре.

※ ※ ※

— Угх… — Мене розбудило шурхотіння ковдр неподалік.

Чи-то мене звалило від утоми, чи її ніжне дихання так заколисало, але коли я прокинувся, від вогню лишилися тільки обвуглені тріски та попіл.

— Ем-м-м… — долинуло до мене у напівсні. Вона окликнула так ніжно, що я тільки протер очі та повернувся на бік.

Дівчина нарешті прокинулася. Вона вчепилася в ковдри, котрими я її накрив. У блакитно-синіх очах читалася тривога.